Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

— Не зовсім так, але… Бути далеко від дому, без рідних та близьких, де все так незвично, і жоден спогад не надає сил — надзвичайно важко. Я хотіла б вам допомогти, але знаю, що лише час лікує деякі рани. Якщо виникне бажання поговорити, знайте, що я готова вислухати.

— Матиму на увазі, але не думаю, що готова до відвертості.

— О, зрозуміло не зараз, — кивнула Віала. — Занадто рано. Дайте собі час.

— Ваш герцог майже не залишив його мені, — Йорунн не втрималася від гіркої посмішки.

— Лорд Хальвард — сильна людина. Справжній воїн, правитель не за назвою на папірці, а за правом сильного. Вам можуть не подобатися його рішення, але запевняю, він нічого не робить без вагомих причин. Особливо — не грає чужими життями з дурної забаганки або від нудьги. Втім… — Віала знову повернулася до водоспаду, — не забувайте, що він лише чоловік. Занадто сильний, щоб визнавати й помічати жіночу слабкість, занадто гордий, щоб ставити почуття вище за голос розуму. Я люблю його всім серцем, як любила б батька чи брата, проте іноді поряд із ним холодно.

— Звучить досить зухвало, — зауважила Йорунн.

Віала легко знизала плечима.

— Зухвало для кого? Для уродженки крихітного рибальського села? Мабуть, так. Але не для сестри Ульфа Ньорда.

— Зухвало для такої молодої жінки, — уточнила Йорунн. — Вибачте, але поруч із братом та герцогом ви виглядаєте майже як дитина. 

— В якомусь сенсі так і є, Ульф значно старше, йому вже виповнилося тридцять два, а скільки років правителю, не беруся навіть припустити — надто в магів довге життя. Втім, справа не в роках, а в життєвому досвіді. Іноді нам не вистачає простого співчуття та розуміння, аби відпустити власне горе й почати життя з нового аркушу.

— А чи треба? — Йорунн і сама здивувалася байдужості у своєму голосі. — Починати.

— Потрібно хоч спробувати, — Віала м'яко торкнулася руки Йорунн, але та відсахнулася.

— Звідки вам знати? Таке нелегко забути, неможливо відпустити. Ви не були там, де була я, не бачили того, що бачила я, не втратили те, що втратила я. Ви нічого не знаєте про те, як це — простягнути руку ворогові.

— Чи ворогові, Йорунн?

— Ваш правитель не завадив Талгату і магам імператора знищити мій народ, хоча певною мірою це було у його владі. Він знав, що моя країна впаде — і не зробив нічого, щоб попередити нас або запобігти цьому. Він особисто знищив мене, спалив і розвіяв попіл за мурами Вітахольма. Зробив так, що навіть якби я втекла просто зараз, з'явилася на порозі власного будинку і розказала правду, про те що сталося, в кращому випадку мене б назвали самозванкою та божевільною, а в найгіршому — боягузкою і зрадницею! — Тонкі нитки Темряви зірвалися з її пальців і з шипінням увібралися в пісок під ногами, але Віала наче не помітила.

— У нього могли бути причини зробити саме так.

— Як і в Талгата — напасти на нас, а й в імператора — підтримати кочівників. У кожного своя правда, так? — гірко посміхнулася Йорунн. — Ось тільки жодне виправдання не поверне до життя загиблих.

Вона важко зітхнула, намагаючись опанувати себе. На жаль, Віала потурбувала рану, що ледве загоїлася, і біль — гіркий, гострий, виснажливий — вп'явся в розум сотнею гострих пазурів. Віала зчепила пальці та опустила погляд до землі:

— Ви не повірите мені, але я все одно скажу: мені шкода, що вас та хольдингів спіткала така жорстока доля. Якби я могла щось виправити, то зробила б це без вагань. Але я не можу, як не можете й ви. І все ж, прошу, подумайте над моїми словами: ви опинилися саме тут, саме зараз. Можливо, у цьому є сенс? Можливо, це шанс на щось більше?

— Або все це — одна велика безглузда випадковість, — гірко посміхнулася Йорунн. — Якби мій брат залишився живим, якби магія обрала його, все склалося б інакше.

— Тим більше ви не маєте права втрачати надію. Боріться хоча б заради спогадів про нього.

Їхні погляди перетнулися, і Йорунн неочікувано для себе відчула, що слова Віали влучили у ціль. Напевно, Ліду було страшенно боляче усвідомлювати падіння Астарте та власну відповідальність за сотні смертей, але це не змусило його скласти руки, адже так? 

Йорунн до болю увіп’ялася пальцями у власні передпліччя, намагаючись приборкати тремтіння, та відвернулася. 

— Вибачте, мені холодно, я хочу повернутися до себе.

Вона коротко вклонилася й квапливо пішла геть. 

— Йорунн! — долетіло ззаду, і степовичка озирнулася. Віала завмерла на фоні водоспаду: невисока, тонка, така слабка у порівнянні з міццю гірської річки. — Ви маєте відшукати відповіді й ви їх знайдете. Нехай це не має значення, та я в вас вірю.