Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Обидві Книги запропонували пальнути вогняною кулею, але ми відмовились.

«Луска зеленого дракона! Ейві, приклеїти викладача!»

«Сам винен, що поклав руки так близько», – заперечила я.

Натомість ми провели тривалий час за культурною бесідою. Вперши погляд у винуватицю казусу, Лука Сизий окреслив план дій: щоденні персональні заняття, я приходжу – мене злять, я ловлю той останній критичний момент і блокую емоції, щоб не вирвалась магія. Словом, психологічне гартування.

– До завтра, – видавив книжник, коли казус нарешті розмерзся.

«Все ж таки було вкрай нерозсудливо тримати свої руки так близько від моїх, – думала я. – Мабуть, досить на сьогодні пригод».

А проте, на вулиці я стала свідком ще однієї цікавої ситуації, яка передувала ще цікавішій. Катаріна Санатор і Ждан Липа. Стан волосся першої нагадував такий, по якому пройшлися грозовим розрядом, обсипали попелом і намагались відмити, але невдало. Стиснувши кулачки і надувши губи, Катаріна виходила з академії. Причому з такою сліпою злістю, що ледве не збила Ждана, який проходив повз.

– Грифонова кишка! – вигукнув він. А потім витріщився на чудо перед ним. – Це ж як так… А це не ти та цілителька, яка аудиторію зіллєваріння підірвала? Кажуть, всі твої зілля такі, що ніхто не знає, що вони зроблять!

– Ще щось? – ядуче поцікавилась Катря.

– Зачіску хотів похвалити, – засміявся Ждан. – Як на мене, дуже стильно.

Катаріна загарчала і рвонула геть. Дарма він її зачіску зачепив.

Наступного дня на історії Світлозем’я та світу його обличчя приховував каптур. Зрештою викладач не витримав:

– Ждане, сину Лук’яна Липи! Навіщо ви так натягнули каптур?

Його друг Борис штурхнув його в плече:

– Кардинально змінив образ і боїться, що ви не оціните!

– Ждане, не хвилюйтесь через мене: я багато бачив у своєму житті, – наполіг викладач.

Ждан стягнув каптур. Зала ахнула: такого веселкового забарвлення волосся вона ще не бачила. Чи то мені здалось, чи ні, там ще сяяли блискітки та стрибали єдиноріжки. Катаріна сиділа, задерши носа, і навіть не дивилась у його бік.

– Гм. Признаюсь, я звик до вас рудого, – погодився викладач. – Коли хочете, натягуйте каптур назад.

Щойно пара закінчилась, Ждан пробився до нас і перекрив нам прохід.

– Як це зняти? – прогарчав він. – Воно не змивається, фарба не накладається…

– Оу… Ну, ти ж сам казав, що я не знаю, як діють мої зілля. І тим паче я не знаю, як їх розсіяти, – невинно закліпала Катаріна.

Ждан хотів сказати щось ще, але вирішив, що це дорого йому обійдеться, тому просто рвонув геть. За звичкою, я обернулась подивитись, як дивиться на це Ратмир. Вигнувши брови. Та коли його погляд перетнувся з моїм, то надовго затримався і не відпускав.

Але й це була не остання подія того дня. Місто сколихнула новина: до Підлісся прибуває хоронитель вогню.