Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

У кімнаті Катря всадила мене на ліжко й пильно обдивилась поранення. Губи кумедно стиснуті, погляд нарочито холодний, байдужий – так діти приховують образу.

– Дивно, – нарешті мовила Катря, змахнувши кучері, що впали на обличчя. – Але зціленню підлягає.

Вона занесла руку над раною і затримала. Долоня запроменилась світлом і теплом… Хоч я відчула легке поколювання, не було ніякого болю. Краї порізів стягнулись, залишились лише шрами, та й ті наче випарувались. Я підвела здивований погляд.

– Тільки високо потенціальні цілителі зцілюють так швидко, – Катря задерла носа й пішла до свого ліжка. – Можеш не дякувати.

«Подякуй», – заперечила Книга.

– Дякую, – послухалась я.

Катаріна хмикнула і вдала, що присвятила всю себе вивченню якогось навчального матеріалу. Я не стримала усмішки: вона нагадала мені себе саму, коли з мене кпинився Нет. О Нете, любий Нете! У крижаному пеклі нема ніяких цілителів. Коли тебе пошматували, але ти вижив, ти все одно загинув.

А проте, лише мені так легко сходили з рук образи, завдані Катаріні. Хоч вона не здатна була заподіяти справжнє зло, але відплатити вміла специфічно.

Ми повернулися з обідньої перерви, відбули залишок пар, я зайшла до Луки Сизого. Його кабінет був схожий на ректорів: округлий, просторий, у помірних тонах. Кілька шаф заставлені книгами, на столі розгорнуті сувої, що так і рвуться згорнутись назад.

– Прошу, сідай, – запропонував мені крісло.

Я послухалась і вичікувально глянула на нього.

– Отже, – протяжно зітхнув, – як я вже казав, проблема твоя рідкісна й небезпечна. Стрічається вона у… гм, вкрай високо потенціальних магів.

«Бреше», – подумала я.

Що-що, а потенціал у мене був середній, до цього я дійшла шляхом багатьох спостережень. Адже коли я чаклувала Книгою, все було чудово. А на прикладі Катрі якраз простежуються проблеми високого потенціалу – зовсім не такі, як мої.

– Словом, це неконтрольована магія, – тягнув Лука Сизий. – Пригадай лекції про перших магів: вони пускали чари з рук і мали те саме. Щоб убезпечитись, вони пов’язували себе з артефактами. Але в твоєму випадку… твоєї Книги не вистачає на весь потенціал. І цей залишок рветься крізь тріщини.

Обґрунтування я зрозуміла і навіть погодилась із ним, але не відступалась від думки, що потенціал у мене середній. За цією проблемою крилось щось більше, але Лука Сизий старанно приховував це. Втім, я відчувала сприяння вищого рівня: ректор був головним у грі.

– Проблема перших магів полягала в тому, що вони не могли чаклувати інакше. Але, знову ж таки, у тебе не так. Коли ти чаклуєш Книгою, небезпеки нема. Небезпека з’являється, коли ти чаклуєш не з власної волі. Це відбувається під впливом емоцій, найчастіше – злості.

Я кивнула.

– А тому наша першочергова задача – виявити, чи ще якісь емоції впливають на це, щоб знати точки небезпеки.

Лука Сизий поставив на стіл прозору кулю.

– Це артефакт, який дозволяє транслювати конкретні емоції, – мовив він. – Принцип дії простий. Артефакт зчитує з пам’яті моменти, які викликали певну емоцію, та повторює їх. Ну, що ж: почнімо, – і першим поклав руки на кулю.

– А вам нащо? – насторожилась я. Якщо артефакт зчитує мою пам’ять, то чи не для цього затіяно цю гру?!

– Я транслюватиму емоцію, – пояснив книжник. – Твої спогади бачити не буду.

«Книго?..»

«Не буде», – підтвердила вона.

Я видихнула і торкнулась кулі.

– Заплющ очі.

Повагавшись, послухалась. У кабінеті панувала тиша, лише шелестіння тюлю від вітру й дихання чоловіка навпроти порушували її. Зрештою я відчула втручання у мій внутрішній світ.

Я і Нет, сніг за пазухою, в роті, в носі… Дитячий безтурботний сміх. Єдині щасливі спогади дитинства. На душі стало тепло, крига не поспішала крізь пальці.

Аж ось декорації змінились. Мене тягне геть, віддирає від люблячої сім’ї. Велика стіна, мерехтлива завіса… Душа мені терпкішає, ниє, аж поки її не полонить безмежний сум. Але магія не рветься крізь тріщини.

Раптом я опиняюсь із ворогом лице до лиця. Він заносить кинджал. Невже я не відіб’ю його? Страх… Відчуваю крижинки під пальцями.

А потім біль. Ратмир стискає мені горло, легені роздирає останнє повітря. Вовчі кігті втикаються в ноги… Крижинки починають поколювати.

Але враз я переношуся в Музей іржі. Я слухаю лекцію про Пустельних барсів, яка з Пустельними барсами не має нічого спільного. Я дивлюсь на красу, яку готова зненавидіти, бо її не побачить ні Атрік, ні Міра, ні негідник Нет. Я слухаю Катрю – хорошу, світлу Катрю! – яка мріє дарувати добро, і скрегочу зубами, бо таких мрій ніколи не буде у Полярній пустці. І цю кляту Велику стіну поставили кляті гидкі маги.

Видиво обірвалось, і я стрепенулась. Хотіла сахнутись, але не змогла, бо руки примерзли до кулі. Втім, так само як руки Лука Сизого. Я дивилась на крижану скульптуру, що розходилась погрозливими шпичаками та приклеїла до артефакту нас обох. Зі всього видно, Лука Сизий почувався незручно.