Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

«Хліба й видовищ!» – ось все, що потрібно натовпу. І грози не страшні йому, і безвість не лякає його, і чорнокнижник не зашкодить йому… Коли чутно оклик: «Прибуває хоронитель вогню!»

Ще день тому люди не виходили з будинків без потреби, а тепер сипали на вулицю, щоб глянути на диво дивне. Що є, власне, вогонь? Велична сила, що розганяє пітьму. Джерело виживання людей, що виживають. І джерело погибелі тих, хто дивиться на нього, як на забаву.

Хоронитель вогню – ця легендарна, видатна особистість – влаштовував виставу. В одну мить місто забуло про чорнокнижника, що наводив на всіх такий жах. Хоч викладачі академії були одними з тих, хто не втрачав голови, усьому першому курсу було вибито місця на площі.

Катаріна пищала від захвату.

– Повірити не можу! Я вже завела щоденник, бо познайомилася з сином намісника, а тепер треба завести ще один, бо побачу хоронителя вогню!

Я лише сторожко водила очима. Звичайно, мене також цікавив хоронитель, але я пам’ятала про небезпеку. Площа була переповнена: більшу її частину займали студенти, але траплялися й діти, яким вдалося просковзнути. По центру виділявся поміст, а з країв я помічала напружених викладачів. Був також ректор – це вперше він вийшов на люди після замаху.

Аж ось здійнявся гам.

– Студенти й містяни! Вітайте хоронителя вогню! – прокричав якийсь маг, що вийшов на поміст.

Легендарна персона з’явилася зі спалахом полум’я. Я не такого очікувала, коли чула словосполучення «хоронитель вогню». По правді, це був всього лише хлопець, юний та безтурботний, заледве на кілька років старший, ніж я. Але було в ньому й таке, що одразу підтверджувало статус. Очі його… були нелюдські. Але й зовсім не нагадували нечисть. Вони не мали білку, а були повністю вогненно-червоні, розтяті тонкою вертикальною зіницею.

– А уявляєш, вночі побачити таке? Правда, страшно? – видихнула Катря.

Справді. Це виглядало, як щось страшне й ненормальне, а не священне й славетне, як подавалось на лекціях.

Та ось – під вигуки й оплески натовпу – розпочалося шоу. Хоронитель зметнув Книгу, і з неї вирвалися полум’яні язики. Вони з’єдналися в коло та здійнялися вгору, скрутились спіраллю і враз розлетілись вогненними стрілами над головами глядачів. За тим торкнули краї площі, завертілись та збільшились, сиплячи іскри. Аж ось полум’я зметнулося драконом. Площа ахнула… Та це була всього вогняна фігура: справжній дракон покоївся у глибинах Легендарного артефакту.

Хоронитель робив короткі змахи руками, і полум’яний образ метався над площею.

Раптом зойкнула Катаріна:

– Дівчинка плаче!

Я обернулась. Повіддаль, у затінку дерев, що облямовували площу, справді зсутулилась дівчача постать і ридала гіркими сльозами. А проте, її було зовсім не чути за оваціями натовпу: ніхто не помітить дитячого плачу за такою виставою.

«Ніхто, крім Катрі», – видала Книга.

Я кліпнути не встигла, а моя приятелька побігла втішати дівча. Здавалося, що в цьому такого? Не так вже й далеко від загального натовпу, не такий вже густий той затінок дерев… Я повела плечима й продовжила дивитись виставу.

Вогні з’єднувались і розпадались, метались над площею та утворювали химерні фігури. Не тільки дракон захоплював глядачів, а й воїнство магів, що сунуло на нього, провадило смертельний бій. Люта рептилія відбивалась, як могла…

І раптом мені задзвеніло в вухах – таким моторошним дзвоном з холодком! Ми обернулись водночас – я і ректор. Катря нагнулась до дівчинки… А вона розсипалась в порох: це була тільки ілюзія. Тої ж миті вигулькнула інша постать: темна, погрозлива, у довгому плащі. Це був чорнокнижник. Я відчула це ще до того, як забриніли нитки чорної матерії, що огортали Катаріну. Мою єдину подругу на цілий світ… Мою єдину непризнану подругу.

Той клятий дурний чорнокнижник підписав собі смертний вирок. Атака моя була блискавична: я ще ніколи не метала кинджал так далеко, так швидко. Та я поцілила без промаху. Він тільки рипнувся, схитнувся – і впав.

Катаріна закричала від жаху. Чорні нитки ще тягнулись до неї, але злякалась вона зовсім не їх. А тої смерті, що майнула так близько. Тої смерті зі склянілими очима, якій зі спини стирчав мій кинджал.

Викладачі академії зреагували миттєво. Куратор нашої групи був найближче і змахнув темряву смерчами. Він підніс її високо вгору, а ректор полонив магічною капсулою та кинув у портал, відкритий Лукою Сизим.

«Вони не вміють знищувати темряву, а лише жбурляють нею чимдалі», – зрозуміла я.

Натовпом пробігла хвиля. Та попри мої прогнози, він не сказився. Все ж таки це були студенти бойової академії. Площа лише підібралась, наїжачилась і була готова боронити себе за потреби. Одначе потреби не було.

І знову й знову хвилі котилися натовпом: Ейворі Сніжна знищила чорнокнижника. Сотня поглядів увіп’ялася в мене, у мою застиглу позу, якої не зрушила відтоді, як метнула смертельного вісника. Викладачі оглядали вбитого, а Катря, обмерла, сама не своя, підійшла, коли її відпустили.

– Це ж твій кинджал? – запитала, простягаючи скривавлене лезо.

Я мовчки взяла його.

– Дякую, – видавила Катря.