Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Вона тремтіла й ледве стояла на ногах. Відбиток жаху не полишав її обличчя, а в очах блищали сльози, яких вона, одначе, не пустить по щоках. Якими словами було втішати її? Казати, яка це радість, що вона дивом уникнула смерті? Чи самій дивитися з ляком, бо вчинила таку необхідну, але жорстоку, безжалісну річ, якої нізащо не прийме це чисте створіння?

– Дякую, – ще раз повторила Катря й мало не схлипнула. – Але знаєш… Мені дуже шкода, що через мене тобі довелося вбити. Я, мабуть, ніколи собі цього не прощу.

– Катаріно, – твердо мовила я, – ти ж сама здогадуєшся, що вбиваю я не вперше. Так-от це той випадок, коли я не жалкую.

Виставу було скінчено. Але котру? Невже самі тільки фокуси хоронителя? Чи й той терор, який наводила проклята душа? Хвиля за хвилею котилися слова: «Ейворі Сніжна знищила чорнокнижника!»

І лише похмурий погляд ректора сказав мені: «Ні».

«Це був не той чорнокнижник», – підтвердила Книга.

Ставлення до мене змінилось в одну мить. Ще вчора я була такою собі вискочкою, подекуди й посміховиськом. Як я увійшла до плину студентського життя? Перекинула величну Стефу Криваву через плече. Як я продовжила подвиги? Літала на своїй Книзі над залою та проклинала її всім, чим знала. Аж ось, в очах академії, я стала зовсім іншою людиною – Ейворі Сніжною, що знищила чорнокнижника.

Заголовки «Студентського вісника» були присвячені мені! Я вперше вирішила подивитись, що ж воно таке. З-під нових заміток виглядали старіші. «Стефанію Криваву запущено в політ». «Пограємо із Книгою в квача». «Секрети зривання пар від Ейворі Сніжної». Моїми витівками були списані стоси паперу, а й не думала про це.

Тепер же висів новий заголовок. «Знищений її рукою». Оце слова!

І лише кілька душ знали, що я не змінилась. Що почеплена на мене відзнака мною не заслужена. Адже вбитий мною чорнокнижник – зовсім не той чорнокнижник. Цей був дурний, схиблений на всю голову. Адже той, що шукав мене, не ловив би мене на ілюзію заплаканої дівчинки, та ще й перед носом у зборища студентів і викладачів бойової академії.

А що ж той дзвін у мене в вухах? Здавалось, я почула його, коли чорнокнижник переступив невидиму межу. Рівно так само почув його ректор – величний, нерозгаданий Аскольд Дум! Я була певна, що в нас тече однакова сила, та він ще довго не розкриється мені: лише стежитиме пильним оком. Не можна, щоб Ратмир його вбив. Не можна, щоб Стефа перемогла в поєдинку!

Адже довкола дзенькала криця, пара самооборони була в розпалі. Надто невчасно тривожили мене думки і я мусила забути про них, щоб здолати суперницю. Криштоф Довбень скривився.

– Як брутально, Ейворі! Знаєте, мене все дратує в дівчатах, а особливо дволичність. Дивишся на ці ніжні прекрасні риси й думаєш: «Янгол!» А потім бачиш, як воно перерізає горло такому самому «янголу» і плюватись хочеться. До слова, Ейві, не такі й прекрасні твої риси.

– Пане Криштофе, не ображайте людину, яка самотужки знищила чорнокнижника, – заступився Злат.

Мечник фиркнув із виразом, зрозумілим лише мені: «Не того чорнокнижника!»

– Злате, ти маєш щось до Ейворої Сніжної? – натомість кинув він.

– Я поважаю її.

Отак я й дізналась, що здобула повагу в очах одногрупників. Арена оновилась, Стефа підвелась і зміряла мене крижаним поглядом. Я часто мала її за суперницю. Ми змагалися всюди: самооборона, фізкультура, книжництво, навіть теоретичні предмети. І хоч фізично я мала незрівнянну перевагу, то в магічному плані вибивалася з сил, щоб не відстати від неї.

Зненацька навчання почало займати увесь час – я наче розцвіла за такого нестримного темпу, коли жоден викладач не дає спуску, і не випадає хвилини, щоб думати тяжкі безрадісні думи. Це був новий різновид боротьби – із самою собою, своїм невмінням чи проблемами дивної сили.

На книжництві ми закінчили вивчення заклять і перейшли до суто практичних занять. Лука Сизий дав нам час, щоб опрацювати основну стихію та унікальні вміння. Трепет і захват пробирали мене… А надто тоді, коли Книга – один-єдиний раз! – далась мені під контроль, і я глянула на світ її очима. Точніше, її Оком, що мало кілька режимів: звичайний, нічний, тепловий, магічний. Я могла сидіти на ліжку, водити Книгою за вікном чи ген далеко в місті – і бачити, що там діється.

А проте, це справді був єдиний раз, коли артефакт підкорився мені. Увесь інший час він тільки фиркав та поливав брудом мою особистість. Отож я могла займатися лише з проєкцією Книги й мала в цьому успіхи. Мені належав цілий арсенал: закляття, що пускає льодяні шпичаки, гострі, як меч, або ж таке, що перетворює ворога у холодну непорушну брилу, але не вбиває. Я могла покрити підлогу таким крижаним шаром, що встояла б на ньому тільки я, а ворог переламав би собі шию, якби спробував рухнутись. Я здатна була виставити крижану стіну завтовшки кілька метрів, і жодне полум’я не пропалило б її.

З того часу книжництво проводилось на спеціалізованій магічній арені. Перед нами вигулькували різні монстри, і ми мусили їх знищувати, пригадуючи теорію магії. Чого боїться василіск – ця потвора з курячою головою, отруйним подихом, шкірястими крилами та шпичастим хвостом? Крижаних різців із нього стане. Та що робити із Крижаною змією, яку лукаво підсунув мені викладач? Я мусила вдаватись до полум’я, розрядів чистої магії та вийшла з бою обморожена й зранена.