Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Усі ці травми віри, яких так багато завдано, значно важчі за окремі господарські недоліки. Травми віри ведуть до маразму, до підлости, вони розкладають найчесніших людей, розкладають ізсередини, виховуючи хитрість, точний розрахунок і неперевершену безпринципність. „Чесним бути не можна! Кому потрібна твоя дурна чесність?“ — кричать умови. Ти мусиш любити доти, доки наказано, вірити так глибоко, щоб завтра міг безболісно зректися віри, ненавидіти так пристрасно, щоб завтра збайдужіти, коли не полюбити і т. ін.

Візьміть „просту“ радянську людину. У неї пошкоджені вікові реакції на світ. Вона навчилась сміятися, коли їй дуже гірко (так виконується наказ — радійте! співайте!), вона „добровільно“ робить те, до чого приневолена (скажімо, вступає до тих „добровільних“ товариств, якими хочуть камуфляжувати відсутність права створювати масові організації), хвалить те, що не варте жодної уваги (скажімо, відомі „настанови“ Хрущова митцям, зроблені в 1962—1963 pp.), засуджує те, чим нишком захоплюється. Людина одурманена. Вона нібито втратила здатність розуміти такі прості слова, як любов, ненависть, добра воля, свобода, демократія, справедливість, гуманізм, і т. ін. Вона вже не знає, що означають ці слова. Пригадую, як один офіцер, запаморочений регулярними і обов'язковими політзаняттями, цілком серйозно доводив: „В этом как раз и сказывается преимущество советской избирательной системы, что здесь голосуют только за одного человека“. Він не був лицеміром. Від цього його оберігала абсолютна глупота. Він це казав по-людськи щиро.

Людина сьогодні загнана в глибоке підпілля, а в ньому чує себе державним злочинцем. Про людське око вона має свій двійник, варіант „на всіх“, респектабельний, як автомат, якого щодня запрограмовують новими думками й новими постановками старого питання. Ця людина, взята у варіанті „на всіх“, нагадує проститутку, якій набридли все нові й нові клієнти, але, приймаючи їх, вона має з того хосен. Так помалу деморалізується людина. Вона ніби втратила себе, вона ніби забула глибокий смисл слова „людина“, сьогодні вона навряд чи відповість, що вона мусить робити, щоб бути „людиною“. Нормальна відповідь: робити те, що наказує партія. Ніби партія працює на чистій дошці людської душі. Логічно (і справедливо) тільки так: робити так, як диктують вироблені віками норми справедливости (вироблені простим, трудящим народом), із чим, звичайно, мусить погоджуватись і партія. Коли ж ми кажемо, що справедливе тільки те, що каже партія (фактично — сьогоднішній керівник партії), ми тим самим абстрагуємось від історії: мовляв, її не було, а ми — перші адами. Ні! Історія була. І тому моральне — не те, що декому здається, що служить будівництву комунізму, а те, що є недосягненим прагненням вікової моралі трудящих, а відтак уже й те, що служить справі комунізму. Історії ж у нас бояться, її прагнуть зітерти з пам'яти, бо історія значно складніша за несхибні, затерті догми. Те, що було 5, 10, 20, 30 років тому, це все треба знову „цензурувати“, підганяючи під мінливе сьогодні. Історія розглядається як будинок розпусти. Кожен раз підкрашуваний під смак. Догма „підправляє“ факти. Об'єктивізм — став хибою, підігнаний під мінливі догми варіант історії став правдою. Хто ж на такій основі може звести високу будівлю?

У силу всього цього людина втрачає свої, вироблені історією, соціальні характеристики, соціальну „систему координат“, вона ніби розгубила себе і вже не знає, де в неї рудименти, де в неї нові життєдіяльні органи. Відчуття плинности часу перевернуте, як завжди за кожної „нової“ ери. Зазначу в дужках, що, „підправляючи“ своє минуле, ми з матеріалістів перетворюємось на свою протилежність. Але такий ідеалізм нестрашний: морально все, що служить справі будівництва комунізму. Та коли варіант майбутнього індивідуально варіює кожен новий наступник Сталіна, тоді скажіть: що ж служить цій справі? І що, нарешті, моральне?

Часом думаєш: коли ж, нарешті, наша партія кине клич: будьте людяними! І уявляєш, як раптово одурманені люди починають вичитувати з газет: а що для цього треба? Що воно значить — олюднюватись. Що треба по-перше, що — по-друге і т. д. Людина, втрачаючи відчуття своєї історичної глибини, слабне, обезволюється. Здається, що ця людина починає втрачати навіть пам'ять на інстинкти, пам'ять на безумовні рефлекси. Людина ніби втратила розуміння й відчуття себе самої й тепер трудно задумується: як це — бути людиною і що для цього треба зробити в наступній п'ятирічці, які для цього треба включити невикористані резерви.

Ми ще не знаємо, які страшні наслідки це принесе в майбутньому, котре ми отруюємо сьогодні. Численні „заповіді“ з „Морального кодексу“ будівника соціалізму якраз і свідчать про те, що штучні спроби „запрограмувати“ інстинкти стають потребою соціальною. Але чесною людина ніколи не була тільки з примусу. Чесність виростає тільки на ґрунті свободи. Морально високою може [бути] тільки людина вільна, коли в неї залишається бодай часточка індивідуальної волі. Але включається механізм лицемірства — і всі приписи „Морального кодексу“ летять шкереберть. Скажімо, співаючи пісень про щасливе і заможне життя, колгоспники втікають на виробництво, вихваляючи радянські політичні свободи, людина намагається говорити пошепки, визнаючи суверенність Української соціалістичної держави, звинувачують таким питанням: „А почему вы говорите только по-украински?“. То ж чого варті всі ці „заповіді“, коли в житті на них треба щонайменше зважати, аби тобі не закинули якогось такого гріха, за який і голову зняти — мало?

Будучи причетним до літератури, я переконаний, що, борячись проти безідейности в мистецтві, ми насаджуємо безідейність (скажімо, солженіцини — завжди безідейні, ідейні — ті досвідчені „інженери душ“, які підпільно організували „будинок розпусти“, газетярі і тов. дмитерки?); борячись проти формалізму, ми насаджуємо небачений формалізм; ратуючи за тісний зв'язок літератури з життям, ми прагнемо держати читача подалі од правди; багато провадячи про небачений розквіт соціалістичних націй, ми обриваємо досить таки бідні квітки; обстоюючи реалізм у мистецтві, ми його ненавидимо більше за формалізм. Ще будучи аспірантом, я читав лекцію про сучасну літературу на заводі „Точприлад“. Робітники запитували: „А когда в нашей литературе будет реальность?“. Звичайно, це були несвідомі робітники, і одна з конфіденційних розмов з працівником КГБ могла б їх переконати до смерти. Вони уникають таких розмов і просто читають зарубіжну літературу.

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл (зернова проблема в нас вічна, як „отченаш“), а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.

Складається враження, що