Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Візьмімо українську літературу. Еллан (Блакитний), Вишня, Головко, Сосюра, Кулик, Тичина, Слісаренко, Куліш, Курбас, Косинка, Рильський, Йогансен, Петрицький, Плужник, Яновський, Бажан, Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Поліщук, Семенко і т. д., — хто з них не був „запеклим націоналістом“, хто з них безбідно прожив своє життя? Для годиться маємо постійний штат щасливих оманливих сонць, заповнений нині дмитерками різних градацій, їм дають премії — державні і республіканські, їх почитують, але не читають.

Назовіть хоч одного значнішого українського літератора, якому б наші завжди безгрішні пастирі не відпускали гріхів, — одним разом з головою, другим — з досмертною епітимією в модерній келії, третім — з великими моральними муками.

Назовіть хоча б одного більшого російського письменника! Згадайте Маяковського, Пастернака, Шолохова, Платонова, Зощенка, Еренбурга, Паустовського, Кольцова, Олешу, Бабеля, Мартинова, Мандельштама, Заболоцького, Ахматову — хто з них насолоджувався найбільшою в світі свободою?

Хто, скажімо, окрім завжди згідного тов. Міщанина повірив недавньому процесові над Синявським і Даніелем[595]? „Чесна“ критика (Єрьомін, А. Васильєв, Кедріна) наводить майже одні і ті ж цитати з їхніх „фашистських“ творів, роблячи це так погано, що аж пальці знати. Як відомо, „весь радянський народ“ одностайно засудив „перевертышей“. Але чому не одержав права захисту Якобсон? Чому не виступив ніхто з видатніших письменників? Чому людину можна судити за художній твір? Чому, одностайно погоджуючись із філологічними висновками правосуддя, „весь радянський народ“ змушений сприймати це все на віру (а може, прочитавши самі твори „фашистів“, людина зробила б свій власний висновок: вона б „одностайніше“ підтримала вирок суду або ж втратила таку одностайність)? Чому можна судити твори, піддаючи їх довічному тюремному ув'язненню в спецфондах і т. ін.? Їх судили за наклепи на радянську дійсність. Хоч слово „наклеп“ в умовах радянської дійсности втрачає свої точні характеристики: Н. Коржавін, передхоплюючи на десятиліття рішення 20 з'їзду партії, писав „наклеп“ на Сталіна; те, що казав В. І. Ленін про Сталіна, в 30-х роках було наклепом, за Хрущова стало правдою, чим стало тепер — ще не вирішено (немає вказівки). „Геніальні марксистсько-ленінські положення“ Хрущова, схвалені всім радянським народом, стали сьогодні антимарксистськими. Слово „наклеп“ вивітрилось, воно стало таким же „слизьким“, як класичний термін „ворог народу“. Ніхто не повірить цитатам, витягненим, як карти, коли грають у „відьму“[596]. Чи не нагадує це все відомі з середньовіччя судилища над „чаклунками“? Всі одностайно вірять у страх, у підтверджену віками рабську мораль — „твоя хата скраю…“, „мовчи та диш“, „мовчи, глуха, — менше гріха“, „їж пиріг з грибами…“ — це найточніша підвалина нашої етики.

Суди, які вже пройшли на Україні (в Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Одесі, Києві), наочно показали всю етику суддів. Скажіть, чи засудження Караванського[597] так само одностайно підтримав весь радянський народ? Чи був над ним суд взагалі, чи його просто схоплено як „помилково реабілітованого“? Чи не є його найбільшим злочином персональне звернення до комуністичних партій світу з приводу розпочатого переслідування молодої української інтелігенції? Під час суду над М. Озерним[598] велись такі розмови: чого ти вживаєш слово „ватра“ замість „голубий вогник“, витягалась на світ божий „кримінальна“ фраза: „ворог твоєї нації є твій ворог“, закидалось, що він уживає „віджилих“ і „незрозумілих“ слів. Суд над Озерним — це цинічна зневага правосуддя. Коли ж йому ставились якісь серйозніші звинувачення, то чому про них не говорилося на процесі? Йому, як відомо, дали 6 років за „особливо тяжкі злочини“. За які ж? За які такі „тяжкі злочини“ київський суд „упік“ Геврича[599] на 5 років, судячи його за закритими дверима? Хто повірить у ці суди, коли людей держать за ґратами… без суду? Хто знає, як їх судитимуть? Хто гарантований від того, що його не спіймають на вулиці і не засудять за читання якоїсь книжки? І найголовніше — напівофіційний поголос, який в будь-яку хвилину можна подати як „буржуазну пропаганду“. „Ці націоналісти збирали зброю“, „вони обирали Директорію перед пам'ятником Шевченка у Києві і збирали на те гроші“, „вони хотіли відокремитись“, „вони писали такі статті як „Ленін — ворог українського народу““, „вони закидали болотом пам'ятник Пушкінові“ — всі ці інсинуації, напевно, розносяться герметизованими партійними каналами, вони роблять свою справу, вони замінюють ясність факту, роблять саму потребу в перевірці фактів зайвою, шкідливою і, може, такою ж „антирадянською“ забаганкою „буржуазних націоналістів“. Хто відповідатиме за цю хитрувато-підлу, підступну „інформацію“? Мені розповідав один працівник райкому з містечка Київської області, що їм, мовляв, „вполне официально“ зачитували, як ці націоналісти плювали в пам'ятник Пушкіна. „Он весь-весь был обплеван“. Це страхіття. Де ж той націоналістичний верблюд, який робить такі справи? Скажіть, де він? Хто ширить такі провокаційні чутки, які стільки сліпої ненависти і злоби породжують, що від неї захлинувся б і сам наклепник? В Інституті літератури тов. Беляєв зачитував окремі „дальнобійні“ цитати з виступу секретаря Київського обкому партії. Цитати дуже „страшні“. Але що, коли крім цитат нічого більше не виявиться, коли потреба перевірки факту наявности таких статей, як „Ленін — ворог українського народу“ відпаде, оскільки „і так все ясно“. Хто відповідатиме в такому разі? Хто? Чому шеф високої інституції на Володимирській, 33 тов. Шульженко не відповів на питання — за що засудили студента-медика Геврича, щільно закривши двері?

Чому роз'яснення деяких наболілих питань можна почути тільки в КГБ (даруйте, але слово це ніяк не перекладається українською мовою). Чому радник КГБ в Донецьку може авторитетно сказати, що з національного питання треба читати твори Сталіна, а більше про це не довідаєшся ніде? Чому в тому ж Донецьку у видавництві „Донбасс“ провадять збори працівників редакції разом з членами Спілки письменників і представниками КГБ, де редактора тов. Міщенка В. І. звільняють з роботи тільки на основі письмових зізнань якогось С. Цеглюка? Прокурорські записки і „мемуари“ цього Цеглюка стають сурогатами фактів! Чому, захопившись арештами і масовими трусами, вилучають літературу, дозволену дикунською царською і цісарською цензурою?

Цікаво, що під час трусу на квартирі тов. Міщенка нічого „недозволеного“ не знайшли. Якими ж фактами „керувалась“ „громадськість“, виганяючи його з роботи? Хіба їх може замінити інформація дійшлого поліцейського? Саме тут я вбачаю ті небезпечні тенденції, які найбільше загрожують радянській владі і справі будівництва комунізму.

Никаючи у пошуках роботи, я роздивився на