Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Вже за кілька років Штефана Дубчека знову потягнуло в широкий світ. У першій половині 1920-х років тогочасне радянське керівництво радо запрошувало до своєї країни всіх свідомих «братів по класу», для яких Радянська Росія мала стати «пролетарською» батьківщиною. 1923 року Дубчек вступив до створеного лівими чеськими та словацькими робітниками-есперантистами кооперативу «Інтерхелпо». Кооператив контролювався Міжнародною робітничою допомогою — однією з дочірніх організацій Комінтерну — і видавав свою газету «Правда худоби» («худоба» чеською та словацькою — це не корови та бики, а біднота). Правління кооперативу вирішило покинути «буржуазну» Європу й будувати нове щасливе життя у Країні Рад. Кооператори не хотіли бути нахлібниками в Радянській Росії, і кожна родина, яка прагнула переселитися до соціалістичного раю, мала внести 3000 крон — чималі гроші для тогочасної Чехословаччини. На ці кошти було закуплено обладнання для низки невеликих промислових підприємств, які мали піднімати індустрію в далекій соціалістичній Росії. Дубчеків батько вклав у «Інтерхелпо» всі американські заощадження, продав свій будиночок, ще й напозичав грошей у рідні. Проте йому так і не вдалося переконати їхати до Росії брата Міхала, який на той час заснував у місті Тренчині неподалік Угровца Американський кооператив кравців і постачав словакам модний «американський» одяг. 1948 року нова «народна» влада під надуманим приводом те підприємство конфіскувала, а дядько Александера, який на старість утратив усе майно і справу свого життя, покінчив самогубством.

24 квітня 1925 року перший ешелон чеських та словацьких переселенців вирушив зі словацького міста Жиліни до Пішпека в Радянському Туркестані (нині Бішкек, столиця Киргизстану). В ешелоні було 10 пасажирських вагонів і 14 вантажних — з обладнанням, зокрема повний набір машин та інструментів для невеличкої фабрики з виробництва музичних інструментів, яку збирався відкрити на новій батьківщині Штефан Дубчек — «щоб було ще краще, як у Чикаго». 1926 року з наступним ешелоном до Пішпека приїхала родина Анни — майбутньої дружини Александера. Загалом же до соціалістичного «раю» тоді переселилося 1200 чехів та словаків.

Переселенців із Чехословаччини вразили страшні злидні, які панували у Країні Рад, зокрема в Туркестані. Звичайне жерстяне відро, наприклад, було величезною цінністю, тому, залишене на кілька секунд без нагляду, миттю «зникало». Перші кілька місяців переселенці мешкали в напівзруйнованих бараках, побудованих для японських військовополонених 1905 року. Потім почали зводити собі будинки з висушеного на сонці мулу — ані цегли, ані дерева, тим більше цементу, дістати не можна було. Родина Дубчеків оселилася в п’ятикімнатному будинку, де крім них мешкали …ще чотири родини — по кімнаті на родину. Батькова халупа в Угровці, де «не можна було жити», була кращою. Влітку 1925 року серед переселенців почалася епідемія малярії. Ані лікарів, ані ліків не було. Значна частина переселенців першого ж року повернулася до Чехословаччини.

Попри те, що майстерня з виготовлення скрипок, мандолін та банджо Штефана Дубчека так ніколи й не розпочала своєї роботи (в тогочасному Туркестані на це все просто не було попиту), словак-американець швидко переорієнтувався — відкрив меблеву майстерню. І вже 1925 року його було обрано депутатом Пішпекської міськради.

Александер Дубчек практично не пам’ятав Словаччини, пригадував лише кілька окремих образів. Своїм рідним містом він вважав Пішпек — курява на небрукованих покручених вулицях, барвисті східні базари, однокласники-киргизи назавжди залишилися в його пам’яті.

1932 року родина переселилася до Горького — саме було побудовано Горьківський автомобільний завод. Тоді чимало деталей у кабіні автомобіля виготовлялося з дерева, і заводу потрібні були кваліфіковані теслі. Тим часом радянська влада саме почала «згортати» виробничу кооперацію як «дрібнобуржуазну». Відтак Штефан Дубчек завербувався на завод, і невдовзі родина отримала окрему квартиру в мікрорайоні, побудованому для працівників ГАЗу. На заводі працювала група американських інженерів і техніків «Форда», які передавали радянським автомобілебудівникам секрети своєї справи.

Перекладачів не було, і тесля Дубчек, який досконало знав англійську, кілька місяців «посередничав» між «буржуазними» фахівцями й адміністрацією заводу. Александер ходив до російської школи, добре вчився, мріяв після школи вчитися в інституті, був, за його спогадами, переконаним радянським патріотом. Щоправда, ще 1937 року його вразило, що майже щотижня учням доводилося виривати зі своїх підручників історії та суспільствознавства цілі сторінки, присвячені «видатним діячам Комуністичної партії та Радянської держави» — Бухаріну, Рикову, маршалу Тухачевському, — які «раптом» виявилися «ворогами народу».

1938 року Раднарком СРСР поставив усіх іноземців, які постійно мешкали в Союзі, перед вибором — або відмовитися від свого громадянства і стати радянськими підданими, або негайно залишити СРСР. Родина Дубчеків вирішила повертатися до Словаччини, де в них не було ні кола ні двора. За межі СРСР не вільно було вивозити жодної копійки радянських грошей, не можна було їх і обміняти на іноземну валюту. І Александер пригадує, як на прикордонній станції у Волочиську він запхав до конверта кілька рублів, що завалялися в його кишені, і відправив їх поштою своєму другу-однокласнику до Горького.

У Словаччині родина Дубчеків оселилася в місті Тренчині в будинку Штефанового брата Міхала — кооператора. Александер влаштувався учнем слюсаря на заводі «Шкода» в Дубниці, за 15 кілометрів від Тренчина, і за кілька місяців уже став слюсарем. На тому ж заводі працював його брат Юліус і майбутня Александерова дружина Анна, родина якої теж повернулася з СРСР.

Родина Дубчеків повернулася до Чехословаччини в недобрий час — через кілька тижнів після Мюнхенської угоди, яка передала нацистській Німеччині Судетську область, а гортістській Угорщині — південні райони Словаччини. А 14 березня 1939 року Гітлер повністю ліквідував Чехословаччину, перетворивши чеські землі на «Протекторат Чехію та Моравію» і визнавши незалежність проголошеної напередодні Словацької держави. До влади у Братиславі прийшла правоклерикальна