Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Словацька народна партія — глінковці (за іменем засновника цієї партії католицького священика Андрея Глінки). Президентом нової держави став Йозеф Тісо — теж католицький священик, який прийшов на зміну померлому Глінці. Дубчеки, які були лівими та ще й протестантами за віровизнанням, ніяких симпатій до правих клерикалів-католиків не мали. Вся родина підтримувала ідею відродження Чехословаччини. Це цілком збігалося з позицією забороненої Комуністичної партії Чехословаччини, автономною частиною якої стала Комуністична партія Словаччини. До цієї підпільної партії і вступив усередині 1939 року 17-річний Александер Дубчек. Після пакту Молотова — Ріббентропа, коли СРСР визнав існування Словаччини як незалежної держави, словацькі комуністи зняли гасло відновлення Чехословаччини і висунули натомість нове: «За комуністичну Словаччину!». Щоправда, після нападу нацистів на СРСР у червні 1941 року «раптом» знову виявилося, що ніякої окремої Словацької держави немає і бути не може. Активної підпільної роботи Александер не вів і сумлінно працював слюсарем на заводі «Шкода», який виготовляв снаряди для вермахту. Натомість Дубчек-старший уже з 1940 року перебував на нелегальному становищі і з квітня 1942 року був членом третього (склади двох перших було заарештовано) підпільного ЦК КПС із трьох осіб. Через три місяці його було заарештовано, і до кінця війни Штефан Дубчек сидів спершу у словацькій в’язниці, а потім у концтаборі Маутгаузен, де дивом вижив. Уже з першого дня Словацького національного повстання проти німецьких військ, які саме окупували країну, — 29 серпня 1944 року — Александер і Юліус Дубчеки приєдналися до повстанців. Юліус загинув у бою з німцями, а Александер був двічі поранений, другий раз тяжко — в ногу. Після поразки повстання він переховувався. Тоді лікар на прізвище Бойко врятував Дубчеку ногу, а можливо, й життя. Через кілька місяців після звільнення країни Дубчек спробував розшукати лікаря, щоб віддячити йому. Але з’ясувалося, що НКВС заарештувало Бойка і вивезло його до СРСР, де він отримав 25 років таборів. Єдина вина лікаря полягала в тому, що батьки-білоемігранти дитиною вивезли його до Чехословаччини після громадянської війни в Росії. 10 років Дубчек писав до всіх радянських інстанцій, вимагаючи повернути волю учасникові антифашистської боротьби. Бойко повернувся до Словаччини абсолютно хворим тільки 1956 року і наступного року помер.

1945 року Дубчек одружився з Анною Орбісовою, з якою прожив 45 років, до самої її смерті, і мав трьох синів — Павола, 1947 року народження, Петера, 1950 року, і Мілана, 1953 року. Александер почав працювати робітником на дріжджовому заводі у Тренчині, де відразу очолив партійну організацію комуністів. З ентузіазмом сприймав соціалістичні перетворення у країні, зокрема захоплення всієї повноти влади своїми однопартійцями. «Моя віра була чиста і щира», — згадував Дубчек через багато років.

1949 року в долі Дубчека стався новий поворот — він отримав дві пропозиції: стати заступником директора заводу, де працював, і секретарем повітового комітету партії. Він довго вагався, адже платня, яку йому пропонували на заводі, була тоді вдвічі вищою за доходи партійного функціонера. А родина саме чекала на другу дитину. Проте все ж таки вирішив, що більше прислужиться справі побудови соціалізму не на заводі, а на партійній роботі.

Дубчек зробив досить вдалу, хоча й не карколомну партійну кар’єру. В березні 1951 року став першим секретарем райкому партії в себе у Тренчині, у жовтні того ж року — інструктором оргвідділу ЦК КПС у Братиславі, в січні 1953-го — секретарем обкому в Банській Бистриці. В серпні 1955 року його було направлено на навчання до Вищої партійної школи ЦК КПРС у Москві. Хоча Дубчек мав на той час «у багажі» вже три роки заочного навчання на юридичному факультеті Братиславського університету, він критично визнає, що був тоді, у віці 33 років, малоосвіченою людиною. Поїхав до Москви з великим ентузіазмом: «Я вірив у соціалізм. Шукав у книжках не підтвердження його слушності, а способів його кращого розуміння і порад, що робити, щоб він краще функціонував». Проте саме у столиці радянської імперії в Дубчека з’явилися перші сумніви щодо відповідності радянської моделі соціалізму теорії Маркса, абсолютної цінності радянського досвіду для соціалістичного будівництва в інших країнах світу, зокрема Чехословаччині. Він знаходив суперечності між тим, що писав Маркс, і тим, що писав Ленін, невідповідності між писаннями їх обох і практикою радянського життя. Велике враження справило на нього твердження Леніна, що якщо соціалістична революція переможе в якійсь із розвинутих країн, то та країна перебере на себе керівну роль у міжнародному соціалістичному русі, а Росія братиме з неї приклад. Слухач ВПШ Дубчек написав тоді на берегах ленінського тексту: «Чехословаччина? НДР?» 1955—1958 роки, які Дубчек провів у Москві, припали на час хрущовської «відлиги». І йому, який, на відміну від більшості слухачів-іноземців, досконало володів російською мовою, було легше тримати руку на пульсі радянського життя.

Через багато років, незадовго до смерті, вже після краху «світової соціалістичної системи», Дубчек писав: «Запитую себе зараз: банкрутство соціалізму через століття після смерті Карла Маркса справді іманентно містилося в його ідеях? Я не певен, що крах соціалізму у XX столітті не пояснюється тим, що його реалізацію повністю монополізували російські радикали, обтяжені догматизмом і ортодоксією, пов’язаними з відсталістю їхньої батьківщини. З того, що я вичитав у Маркса, випливає, що така країна, як Росія, не була підготовлена до соціалістичного експерименту».

Попри це Дубчек до часу тримав свої сумніви при собі, закінчив ВПШ з червоним дипломом і повернувся у вересні 1958 року на батьківщину. Відразу став першим секретарем Західнословацького обкому партії у Братиславі, у 1960—1962 роках працював у Празі секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини з промисловості, 1962 року став першим секретарем ЦК Компартії Словаччини, а в січні 1968-го — першим секретарем Комуністичної партії Чехословаччини — фактично першою особою в соціалістичній державі чехів та словаків.

То чим же була «Празька весна»?

У Чехословаччині, так само, як і в інших країнах Східної Європи, які після Другої світової війни потрапили, чи, точніше, були примусово включені в «зону інтересів» СРСР, у другій половині 40-х років минулого століття було встановлено жорстоку комуністичну диктатуру радянського взірця. Так само було проведено