Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Як ви тут без мене, як?

Двоє махають хвостами так, що трава хилиться під вітром. Наче вертоліт пролетів.

— Собаки ви мої! Собаки!

Він розкинув руки, намагаючись обійняти зразу обох, проте щенята вислизнули з рук, і лишилась порожнеча.

Він сів на ліжку. Штори затягнуті, цокає годинник, темний і мертвий стоїть на столі монітор. Арсенові сто років не снилися двоє його останніх щенят.

Він забув щось важливе. Зібрався зробити — і не зробив… Бодай йому! А Баффі! Він їй навіть не подзвонив…

Глянув на годинник. Пів на третю. Ну нічого собі… Чекати ранку? Е ні. Арсен стягнув телефон зі стола. Ліг на спину, вище натяг ковдру.

Дзвінок. Дзвінок. Сонний голос:

— Ти що, здурів?!

— А як ти знаєш, що це я? — прошепотів Арсен. І одразу вдарив себе по потилиці: ну, ідіот, доброго ранку, номер же висвітився!

— Вибач, — сказав він швидко. — Я хотів тобі подзвонити вчора.

— То чого ж не подзвонив?

— Я, — він добирав слова, — тут Мар’яна Чабан пропала, одно слово, мені її батьки дзвонили, а я…

«А я заліз до них у голови й редагував систему вартостей, щоб остаточно вимити звідти Мар’янку».

— Пропала? — сон і хрипкість зникли з Баффіного голосу. — Тобто як це?

— Ти в «Дівочий закон» уже гралася?

— Так, — вона вимушено всміхнулася. — Ще подумала, кому й скільки треба заплатити, щоб про тебе склали таку гру…

— Це не про Мар’яну гру склали, — Арсен говорив, не добираючи спеціально слів. — Це з Мар’яни зробили гру. Як зі звірів роблять опудала.

Баффі засміялася трохи штучно:

— Це метафора?

— Ні.

— Бачиш цих двох ментів, коло входу на ескалатор?

Баффі примружилася. Вона була трохи короткозора, але не носила ні окулярів, ні лінз. Мабуть, сама не помічала, як помаленьку падає зір.

— Ну?

Чергові міліціонери стояли, наче два рибалки з острями, на краю людського потоку. Через кілька секунд вони вихоплять когось, витягнуть на бережок і почнуть перевіряти документи. Камера, що охоплювала широким поглядом сірий підземний хол, виводила їхні цифрові тіні на екран коло будки чергової.

— Хочеш, я зроблю так, що вони поцілуються?

— Навіщо?

— Заради сміху.

— Не треба, будь ласка, — Баффі занервувалася.

— Не хочеш — не буду. А он бачиш мужика з рюкзаком?

— Арсене, ходімо звідси, — сказала Баффі. — Тут протяги, і… що ми тут забули?

Він втяг у себе повітря, відчуваючи, як тріпочуть ніздрі. Метро завжди йому подобалось великою кількістю камер та екранів. Люди несвідомо залишали рясні цифрові сліди на безлічі носіїв. Сліди — знахідка для шамана, так казав Максим.

— Зараз підемо.

Люди, одне за одним, проходили через турнікети вниз, на станцію. Індикатор висвічував, скільки поїздок залишилося на кожному квитку. Інформація, яка сама по собі нічого не значить. Три. П’ятнадцять. Двадцять одна поїздка; інтимні відомості, яких ніхто не мав знати, крім касира та покупця. І отак, на загальний огляд. Нікого не турбує.

Людина звикла жити привселюдно. У печері, коли надворі хуртовина, а всередині все твоє плем’я, ні від кого особливо не сховаєшся. Будь, як усі, а то шаманові неважко вийняти твій слід, пошептати над ним і застромити, приміром, бронзову голку…

— Арсене, то ми йдемо чи ні?!

Він неохоче подався до виходу.

Світило сонце, лізла з усіх щілин весняна трава. Арсен примружився і вийняв з кишені темні окуляри: очі боліли й сльозилися майже постійно.

— На кого ти став схожий, — сумно сказала Баффі.

Вони не бачилися більше місяця. Нічого дивного: в якусь мить Арсен перестав себе стримувати і все їй виклав, як своїй. Усе, про Максима й про себе, про утиліти, про життя всередині мережі. Він хотів стати перед нею добрим чарівником. А може, просто хотів похизуватися. А скоріше за все, шукав співрозмовника: бо, крім Максима, він ні з ким не міг говорити відверто, але Максим увесь час вимагав, щоб Арсен вмикав розпізнавачку неправди: «Маєш? Користуйся».

А вмикання «Піноккіо» вбиває довіру. Навіть вимкнений «Піноккіо» вбиває довіру, це Арсен зрозумів з великим запізненням. Він був до кінця відвертий з Баффі, він відчував радість од того, що був з нею відвертий, йому й на думку не спадало берегти її від новин, які могли її налякати. І він, звісно, все зіпсував: Баффі після цього відсторонилася, сховалася. Арсен образився. Потім пробачив. Потім став боротися з бажанням подзвонити Баффі. Потім став потихеньку спостерігати за нею з мережі.

Два тижні підряд, без перерви й майже без сну, Баффі гралася в «Дівочий закон» і навіть знайшла можливість листуватися з Мар’яною, увійшовши в її мережевий, тобто тепер ігровий, щоденник. Дуже скоро виявилося, що це листування нікуди не веде: гра не розкривала таємниць і не давала додаткових відомостей. Гра хотіла тільки, щоб у неї гралися: Баффі опинилася всередині сюжету, потім усередині ще одного сюжету, і так далі, доки вона не викинула диск з грою на сміття.

— У мене було таке відчуття, що я людину викидаю, — зізналась вона потім Арсенові.

Вона зовсім було впала в депресію, але тут на ринку з’явилися «Сонячне коло» та «Лебедине озеро», дві кришталево-чисті, прозорі й дуже оптимістичні розробки від «Нових іграшок». Першу було зроблено з абітурієнтки театрального, істоти такої життєлюбної, що пластикова упаковка диска здавалась теплою. З кого було зроблено другу, Арсен не питав. Він чекав дзвінка, обережно натякав про себе, чекання помалу переходило в манію; Арсен виношував уже геть дурні плани, коли Баффі подзвонила йому після півторамісячної перерви й запропонувала зустрітися.

Щойно піднявшись з