Читати книгу - "Сповідь"

У цілому ж друга частина може зрівнятися з першою тільки за своєю правдивістю і перевищує її тільки важливістю подій. У всьому іншому вона поступається першій. Я писав першу частину з великою втіхою, з доброзичливістю, у зручній обстановці – у Вуттоні[108] або в замку Трі, і все, про що я згадував, давало мені радість. Я щоразу з новою втіхою повертався до спогадів і міг спокійно виправляти свої описи доти, поки залишався ними задоволений. Тепер моя пам’ять і розум ослабіли і роблять мене майже нездатним ні до якої роботи. Я беруся до цієї праці над силу, примушуючи себе, і серце моє стискається від туги. Мені доведеться згадувати про нещастя, зради, підступність, поринути в сумні спогади, що крають мою душу. Як хотілося б поховати в мороці часу те, про що мені доведеться розповісти; але, вимушений говорити проти своєї волі, я повинен ховатися, хитрувати, намагатися обманути, принижуватися до таких вчинків, для яких я найменше був придатний з самого народження.

Стеля наді мною має очі, стіни навколо мене мають вуха. Оточений шпигунами і наглядачами, ворожими і пильними, у постійній тривозі і неспокої я поспіхом накидаю на папір кілька уривчастих слів, які ледве маю час прочитати, не те що виправити. Я знаю, що, незважаючи на численні перешкоди, які безперервно зводять навколо мене, вони завжди бояться, що правда просотається через яку-небудь щілинку. Що мені зробити, щоб допомогти їй пробитися? Я прагну цього без особливої надії на успіх. Хай читач вирішить, чи можна з усього цього скласти приємну картину і надати їй привабливого колориту. Тому я попереджаю тих, хто захоче прочитати мою книгу, що врятувати їх від нудьги зможуть тільки бажання до кінця пізнати людину і щира любов до справедливості та істини.

У першій частині я зупинився на тому, як зі смутком у душі вирушав до Парижа, залишаючи своє серце в Шарметі, збудувавши там свій останній надхмарний замок, мріючи з часом принести до ніг матусі зібрані мною скарби і розраховуючи на свою нотну систему як на дійсне багатство.

Я зупинився на деякий час у Ліоні, щоб побачити своїх знайомих, заручитися деякими рекомендаційними листами до Парижа і продати свої книги з геометрії, які захопив із собою. Всі добре мене прийняли. Пан і пані де Маблі були раді, побачивши мене, і кілька разів запрошували на обід. У них я познайомився з абатом де Маблі[109] й абатом де Кондійяком,[110] які приїхали відвідати свого брата. Абат де Маблі дав мені рекомендаційні листи до Парижа, серед інших – до пана де Фонтенеля та графа де Кейлюса.[111] Знайомство і з тим і з тим було мені дуже приємне, особливо з першим, який до самої своєї смерті не переставав виявляти до мене свою дружбу і в розмовах наодинці давав поради, якими мені слід було б скористатися краще.

Я навідав пана Борда,[112] з яким познайомився давно і який часто робив мені послуги, до того ж дуже охоче і з великою радістю. Борд залишився вірним собі і цього разу. Він допоміг мені продати книжки, дав мені від себе і дістав від інших гарні рекомендації до Парижа. Я провідав пана інтенданта, знайомством з яким був зобов’язаний панові Борду і якому, в свою чергу, зобов’язаний знайомством з герцогом Рішельє,[113] що в той час був проїздом у Ліоні. Пан Паллю познайомив мене з ним. Герцог Рішельє ласкаво прийняв мене і запросив бувати у нього в Парижі, що я кілька разів і зробив; але це високе знайомство, про яке мені доведеться часто говорити згодом, не дало мені ніякої користі.

Я знову зустрів музиканта Давида, який допоміг мені у скруті під час однієї з колишніх моїх подорожей. Він позичив мені, чи подарував, шапку і панчохи, яких я так і не віддав йому, та він і не вимагав цього, хоча ми потім часто зустрічалися. Втім, я зробив йому згодом приблизно рівноцінний подарунок. Я зобов’язаний був би зробити значно більше, але мова йде не про те, що я мав зробити, а про те, що я зробив, а це, на жаль, не одне і те саме.

Я побачив шляхетного і щедрого Перрішона, ще раз відчувши на собі його звичну великодушність; він зробив мені такий самий подарунок, як зробив раніше милому Бернару, заплативши за моє місце в диліжансі. Я відвідав хірурга Парізо, найкращого і найблагодійнішого з людей, бачив його милу Годфруа, котру він утримував уже десять років і чия лагідність і сердечна доброта, власне, й складали всі її чесноти, але котру не можна було не бачити без жалю чи залишити без розчулення. Річ у тім, що вона була на останній стадії сухот, від яких незабаром і вмерла. Ніщо так не показує справжні схильності людини, як її прихильності.[114] Побачивши лагідну Годфруа, ви знайомилися з добрим Парізо.

Я дуже зобов’язаний усім цим чесним людям. Згодом я закинув знайомство з ними, звичайно ж, не з невдячності, а через непереборні лінощі, які часто давали привід звинувачувати мене в невдячності. Пам’ять про їхні послуги ніколи не полишала мого серця, але мені легше було б на ділі доводити їм свою вдячність, ніж висловлювати її. Акуратне листування було мені завжди не під силу: якщо я відкладаю відповідь, сором і невміння загладити свою провину змушують мене посилювати її, і я зовсім перестаю писати. Ось чому я зберігав мовчання і, здавалося, забув геть усіх. Парізо і Перрішон навіть не звертали на це уваги, і їх ставлення до мене залишилося тим самим; але через двадцять років на прикладі пана Борда буде видно, до якої мстивості може довести самолюбність розумну людину, коли вона відчуває, що на неї не зважають.

Перш ніж покинути Ліон, я повинен згадати ще про одну симпатичну особу, з якою я зустрівся з величезною втіхою і яка залишила в моєму серці найніжніші спогади. Це мадемуазель Серр, про котру я говорив уже в першій частині. Знайомство з нею я поновив у де Маблі. Під час цієї подорожі, маючи багато