Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Рух ворога на заході перешийка потребував швидких контр­заходів. 16 червня було дано наказ про загальний відступ на ВКТ-лінію. Праве крило ІV корпусу того самого дня відтиснули до водяної межі Фінська затока–Куолемаярві–Каук’ярві–Перк’ярві, де перекинута зі Східної Карелії 4-та дивізія під командою генерал-майора Аутті стримувала ворога на напрямі головної залізниці й чекала, як розв’яжеться ситуація на ківеннапському напрямі. Там, за 25 кілометрів на південь від ВТ-лінії, бився центр, 3-тя дивізія генерал-майора Паярі, якій загрожувало оточення. 17 червня її відвели на один рівень з правим флангом — і так вдалося розв’язати надзвичайно тривожну ситуацію. Три дні по тому ІV корпус розташувався на ВКТ-лінії між Виборгом і Вуоксою. ІІІ корпус після успішних стримувальних боїв теж зайняв позиції на водяній межі Вуокса–Суванто–Тайпале, боронячи плацдарм під Вуосалмі.

Загалом відступ пройшов ліпше, ніж можна було сподіватися. Кількісний склад наступальної армії росіян поступово зріс до 20 піхотних дивізій, 4 танкових бригад, 5–6 танкових полків і 4 полків штурмової артилерії. Але незважаючи на цю величезну перевагу, супротивнику, після того як було пробито й розтрощено 10-ту дивізію, не вдалося розділити наші формації, а також завадити частинам у боєздатному стані відступати з однієї стримувальної межі на другу. Командири тримали їх у руках, і витривалість фінського солдата лишалася незмінною.

Цей маневр нагадував відступ часів Зимової війни, але з тією різницею, що віддалі були довшими, а ночі — світлими. Ми знову опинилися на межі, де 1940 року зупинили штурм росіян. Тепер ми мали випробувати її на міцність у літніх умовах. ВКТ-лінія ще аж ніяк не була готова, але місцевість робила позиції вигідними. У наказі від 19 червня я апелював до почуття відповідальності війська й наголошував на тому, що майбутнє Фінляндії буде підважене, якщо ворогові вдасться пробитися крізь нашу лінію оборони, і що я покладаюся на фінського солдата, який, використовуючи місцевість, збере всю свою снагу і стоятиме непохитно.

20 червня почалася ще одна стадія бойових дій, якій були притаманні запеклі бої на всіх фронтах. У Східній Карелії росіяни перейшли до наступу, а на войовищі на Карельському перешийку здійснили невдовзі такий самий маневр через Виборзьку затоку, як і під час Зимової війни, коли він змусив нас украй напружити сили.

ВКТ-позиції на ділянці між Виборгом і Вуоксою завширшки близько 40 кілометрів захищали три дивізії і дві бригади, а на удвічі довшій лінії Вуокса–Суванто–Тайпале стояли дві дивізії й одна бригада. Усі ці сили, за винятком перекинутої зі Східної Карелії 20-ї бригади, яка боронила територію Виборга, брали участь в оборонних боях на перешийку. Резерви, які складалися з танкової дивізії й 10-ї дивізії, відведеної в запілля для поповнення, дислокувалися на заході від Виборга, куди, як ми гадали, буде спрямовано головний удар наступу. Ми нетерпляче чекали на додаткове підсилення зі Східної Карелії. З них 17-та дивізія була вже в дорозі, а 11-та і 6-та саме вантажилися у вагони для транспортування на 400 кілометрів. Питання було в тому, чи доїдуть вони вчасно і чи не перериватимуть їхнього руху налети авіації.

20 червня ворожа 21-ша армія почала наступ між Виборгом і Вуоксою, досягши чималого успіху. Виборг ми втратили після короткого бою, який за рівнем жорстокості годі було порівняти з поєдинками за це давнє місто в останні дні Зимової війни. Падіння Виборга стало важким ударом по бойовому дусі й означало втрату важливого з огляду на стратегічні й топографічні умови опорного пункту, який мав би чинити опір чималим силам. Крім того, у ворога тепер був трамплін для подолання Виборзької затоки. Попри неодноразові масовані атаки, звідти він не зміг пробитися далі на захід, бо на цьому напрямі 10-й дивізії під проводом полковника Саавонйоусі і новоприбулій зі Східної Карелії 17-й дивізії під командою генерал-майора Сундмана вдалося створити міцну оборону.

Протягом 20–24 червня росіяни спрямовували шалені удари на всьому фронті між Виборзькою затокою й Вуоксою, а крім того, на центральній вуоксенській ділянці здійснили атаку на плацдарм під Вуосалмі. Підсумки штурму ВКТ-позицій обмежувалися тим, що лише під Виборгом і на північному сході від міста ворогу вдалося відтиснути оборонців на кілька кілометрів, але й тут наше військо стабілізувало становище. Підсилення зі Східної Карелії надходило рівномірним потоком. 24 червня прибула 11-та дивізія, а 6-та мала підійти лише за кілька годин по тому. Більше не було чого чекати, адже від 20 червня військо у Східній Карелії теж зайшло в бої.

Нестача штурмовиків і бомбардувальників призвела до того, що налети на місця зосередження російської техніки не дали бажаного ефекту. Тому я визнав конче потрібним запитати генерала Ерфурта, чи може німецьке командування надати нам кілька загонів «Штуки»[43] . На моє звернення відповіли згодою, після чого німецькі літаки успішно взяли участь в оборонних боях. А ще я поцікавився можливостями передати нам кілька дивізій, а також протитанкову зброю і боєприпаси, яких ми потребували в чималій кількості. То була прелюдія до виснажливих перемовин, які скінчилися підписанням так званого пакту Рибентропа.

Тут варто перервати опис бойових дій на войовищах і розповісти про події на політичній арені.

Президент Рюті, який щодня зв’язувався з міністром оборони й зі мною, а отже, уважно стежив за розвитком ситуації, вважав, що для досягнення миру конче треба сформувати новий уряд. 15 червня він запитав мене, чи погоджуся я стати прем’єр-мініст­ром. Я рішуче відмовився, бо не міг залишити посаду головнокомандувача у хвилину найбільшої біди.

Кілька днів по тому президент відвідав мене у Ставці, щоб повідомити про намір скласти повноваження, якщо я погоджуся бути його наступником. Я вважав, що мушу відхилити й цю пропозицію. А що стосується формування нового уряду, я порекомендував генерала Вальдена на пост прем’єр-міністра і ще висловив думку, що з гірського радника Котилайнена вийшов би гідний міністр оборони. З огляду на добрі стосунки з Англією, які має міністр Рамсай, бажано залишити його на посаді міністра закордонних справ. Тут я дізнався, що до Вальдена вже зверталися, але він за пильною порадою лікаря відмовився.

Коли минуло ще кілька днів, я вважав слушним повідомити президента, що, на мою думку, небажано формувати новий уряд до того, як стабілізується ситуація. Такі дії, з одного боку, згубно вплинули б на настрої в армії, а з другого —