Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Я закинув вудочку туди, де звичайно мешкав Шерех. «Вилазь, страховисько!» Не виходить, образився. «Обіцяю не лякати, я сьогодні добрий.» Здається, намагається зметикувати, що може вициганити з мене у обмін на послугу. «Значить так, пропоную вперше і востаннє: допоможеш знайти Рона — я тебе вибачу і більше шпиняти не буду. Подальші стосунки будуть залежати від твоєї поведінки. Відмовишся — картай себе сам, краще тоді тобі забути про мене.» Не знаю, що з мого виступу Шерех зрозумів, але вибір я намагався зазначити дуже чітко. В моїй свідомості з’явилася невиразна картинка. Звичайно, нежить не мав очей, тому бачити міг лише дуже умовно, представлене зображення було до певної мір, реконструкцією, і виглядати те місце могло зовсім інакше. Але орієнтири були. Знову — ріка, знову — склади. «Цей берег чи інший?» — Інший. — «Вище, чи нижче за течією?» — Нижче. Я спробував воскресити в пам’яті карту міста і передмість. — «Перед сміттєвим причалом чи після?» — Перед.

Ну от, просто, як два пальці.

Я погрався в уяві з підкинутим Шерехом зображенням і рішуче рушив на трамвайну зупинку, на ходу обмацуючи кишені в пошуках наглядівського «манка» і посилаючи виклик Максові — треба бути готовим до всього. Залучати Сатала без крайньої на те необхідності не хотілося: якщо пан координатор визнає, що я переборов свою відразу до нежитя, він залізе мені на голову з ногами. Дивно, але думка про те, що пертися проти ночі у портовий район трохи немудро, мені якось в голову не прийшла.

Приводи для героїзму знайшлися одразу, аж по вуха.

По-перше, виявилося, що трамвай не доїжджає до потрібного складу цілий квартал. (Знав би, нізащо би сюди не поїхав!) По-друге, рельєф бруківки нагадував скульптуру краухардського путівця виваяну в камені — копита важковозів встигли пом’яти і роздовбати дешевий брук мало не фігурними завитками, добре, хоч під ногами не хлюпало. Дощ, для різноманітності, припинився, але болото залишилося. В обличчя дихав специфічний запах весняного міста — аромат свіжорозтопленого снігу і всього того, що набралася в ньому за зиму.

Я крокував лабіринтом глухих парканів, старанно лавіруючи поміж калюжами невідомої глибини і розмірковуючи над тим, що власне збираюся робити (вчасно, правда?). У чорних не буває друзів, лише знайомі, але ми з Роном були знайомі давно, з першого дня університету, притерлися одне до одного. навчилися прогинатися під деякі речі (а це дорого вартує). Потім раптом з’являється якийсь дрібний Сем, і мій приятель з розмаху на нього вішається. І головне, було би хоч щось в цьому миршавцеві. Якого, питається, Рона потягнуло за мною шпигувати? А потім — ховатися. Він же ж ховався від мене, так? Можливо, у нього була на це якась внутрішня причина (так, забагато я щось останнім часом спілкуюся з емпатами), але гадати про таке можна до безконечності. Нам з Чверткою треба було серйозно поговорити, я збирався зробити це прямо зараз, не дивлячись на інших.

Побачене очима співвідносилося з образом, що передав Шерех, скажімо так, місцями — нежить якось дивно розмальовував оточення відповідно до ступеню своїх інтересів. Будинки, наприклад, найсильніше розрізнялися характером використаної для їх захисту магії, люди — ступенем причетності до магії, інші індивідуальні риси там якщо і були присутні, то вловити їх було важко. Таким був його погляд на речі, а кольорові образи і картинки він позичав виключно з чужих мізків. В результаті, потрібний мені склад простіше за все було розпізнати за вдалою імітацією охоронного периметра, влаштованою вздовж огорожі (без магії від справжнього не відрізниш).

В будці коло воріт горіло світло, але самого сторожа видно не було.

От і чудесно.

Я оглядів свої забризкані болотом штани, плюнув і тупо переліз через ворота, виявивши, що Макс уже чекає мене з другого боку, брудний по вуха і щасливий. (Знову його купати! Квартирна господиня і так уже дивиться на мене косо — про утримання в домі тварин у нас домовленості не було.) На головних воротах складу висів великий замок, а от бічні двері виявилися трохи розчиненими. Пастка чи недогляд? Ось так зайду, скажу «привіт», і тут же отримаю по голові, добре, якщо ще не молотком. Я серйозно замислився, чи не час мені свистіти тривогу і викликáти сюди хвалену команду капітана Бера? А що, якщо Чвертка здружився з якоюсь компанією (малоймовірно, але можливо) і вони там зараз просто разом випивають, а Чудесники існують лише в моїй запаленій уяві? Я буду виглядати повним дурнем! Боягузтво чорним не властиве, навіть обережність у нас нечаста гостя, але пса-зомбі, все-таки, варто відправити першим.

Макс проник у приміщення через вентиляційний отвір під дахом — просто взяв і заскочив. Всередині складу було одне величезне приміщення, заставлене штабелями ящиків і діжок. І темрява — ні лампочки, ні свічки, вікон також не було, а якби і були — сонце вже зайшло за дахи, обіцяний Семові день уже закінчувався. Нюх і слух підказували собаці-зомбі, що в темряві ховаються, принаймні, шестеро, вони напружені, вони чекають, але є і ще хтось — він явно нездоровий, кислувато-терпкий запах хвороби буквально просякнув приміщення. Упізнати хворого Макс не міг — Чвертку він ніколи раніше не нюхав.

От зараза! Скоріше за все, Сем зателефонував своїм друзям, і вони влаштували на мене засідку. Треба було би побити його для порядку (щоби до завтра з лікарні не вилазив). Вступатися за якогось складського сторожа мене не тягнуло, але що, якщо постраждалий — все-таки Рон? Шерех даремно шурхотіти не буде.

Що ж, будемо діяти, як завжди. Зненацька!

Я увійшов, щільно прикривши за собою двері, і вирушив у той бік, де Макс засік засідку. Зробимо людям приємне! Йти довелося недалеко, варто було мені перетнути якусь невидиму лінію, як увімкнулося світло. Багато електричних лампочок освітили сцену: троє неприятелів переді мною (один тримає ніж біля горла Чвертки, другий тикає в мій бік арбалетом, третій — босс), ще один арбалетник стоїть в кінці проходу справа. І хтось ховається за ящиками зліва (думає, я про нього не знаю). Того, що вмикав світло, звідси не видно. Гіпотеза про те, що Рон знаходиться тут з власної волі, відпала — бідолаха був у напівпритомному стані і нічого навколо не помічав.

Та-а, накидали йому добряче… Я трохи постояв, чекаючи, що вони скажуть., Допустімо, арбалетів я тепер