Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

…На пікетування Верховної Ради в часи голодування студентів виходила якась сільська бабуля, вона, немов із-за тину сусідку, шельмувала депутатів-комуністів: «Партократи-и, щоб ви пропали, щоб добра вам не бульо!» Врешті Масола зняли, і бабка, виконавши свою патріотичну функцію, більше на майдані не з’являлась. А оце недавно я знову її побачив і почув – стояла вона поза турнікетами і викрикувала те саме, змінивши тільки одне слово: «Демокра-а-ти, а щоб ви пропали, щоб добра вам не бульо-о!»

Чи ж то велика різниця між тією бабулею і Степаном Хмарою, який недавно у Дрогобичі вигукував з трибуни: «Геть непотрібного президента, геть прогнилий парламент, геть некомпетентного Павличка, геть хама Плюша, геть Ларису Скорик, геть усіх!». А кого на їх місце поставити, не знає ні він, ні бабуля…

У такій розбурханій атмосфері розпочала свою діяльність (і продовжує її донині) єдина стабільна і стабілізуюча організація в Україні – Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта».

Ідея створення всенародного просвітянського товариства набула несподіваної популярності. Двері редакції журналу «Жовтень» («Дзвін»), де я працював, не закривалися: із підприємств, інститутів, сіл, районів, шкіл, технікумів приходили делеговані колективами представники просити, а то й вимагати моєї присутності на відкритті осередків. їздив, звичайно, не тільки я. У Раді Товариства дуже швидко знайшлися люди, готові повністю віддатися громадській роботі, і я хочу їх назвати, хоч багатьох із них уже немає в Раді, – після мого переліку читач зрозуміє причину минулорічної депресії в Товаристві.

Не хто ж небудь вийшов із Ради Товариства і своїм виходом ослабив її: В’ячеслав Чорновіл – не треба пояснювати, хто він; Михайло Косів – теж усі знають відомого літературознавця і активного народного депутата; Василь Шпіцер – голова Львівської міської Ради; Богдан Котик – визначний політичний діяч, якого спільними силами звели в могилу партократи і демократи; Степан Давимука – представник Президента у Львівській області; Іван Макар – секретар постійної комісії з питань економіки; Роман Лубківський – Надзвичайний і Повноважний посол України в Чехо-Словаччині; професор Теофіл Комаринець, вічна йому пам’ять; літературний критик Тарас Салига – завідувач кафедри української літератури у Львівському університеті; Богдан Горинь – заступник голови іноземної комісії Верховної Ради; Василь Репетило – голова Франківської районної Ради у Львові; Юрій Зима – перший заступник представника Президента… Ось які кадри зібрало Товариство, запалило їх діяльністю і віддало нашій державі!

Залишилися в Раді, – і вірю, що працюватимуть завжди, – Зиновій Мазурик – голова Ради, Олесь Тимкевич – організатор зв’язків між обласними організаціями, Ігор Мельник – голова управи Товариства, Ніна Бічуя – редактор газети «Просвіта», Леся Коваль – директор видавництва «Просвіта», Ганна Войтів і Леся Захарків – лінгвісти і я – голова Товариства.

Збори Товариства і засідання Ради проводилися щотижня, і були вони дуже бурхливі – мітинги перемістилися в закриті приміщення, кожен хотів щось сказати, і я завжди приходив додому із захриплим голосом. Мовчала лише Ніна Бічуя. Якось я запитав її, чому вона така пасивна.

«Не люблю галасу», – відказала Ніна.

«Але ж треба щось робити, якщо вже увійшла у Товариство».

«Я зроблю газету».

Мені не вірилось, що їй це вдасться. Зробити приватну газету тоді, коли пресою ще заправляла цензура, а незалежні часописи не реєструвалися і виходили здебільшого в машинописному вигляді, було майже неможливо. Але Ніна разом з журналісткою Марією Базелюк, Романом Кудликом, Ярославою Величко і Тарасом Салигою випустили-таки у світ 30 жовтня 1989 року, у пустомитівській друкарні, «Просвіту» – першу в Україні незалежну демократичну газету. Яка це була подія! Газету розхапували, добивалися через мене протекції, щоб її дістати, та найкращу оцінку дала їй пустомитівська лінотипістка, яка все життя набирала партійну брехню на шпальти районної газети: вона притулила перший номер «Просвіти» до грудей і заплакала…

Отож ми всією нашою когортою роз’їжджали по Львівській і сусідніх областях, а коли мережа осередків охопила майже всю Галичину, коли за нашим прикладом постали українські просвітницькі організації в Мурманську, на Сахаліні, в Якутії, Караганді, коли навіть у нашій згвалтованій першим секретарем райкому партії Г. Бричем Турці таки вдалося відкрити осередок, незважаючи на урочисті заяви Брича, що на Турківщині скоріше буде створене товариство ведмедів, ніж ТУМ, стало зрозуміло, що Львів не в силі координувати роботу всіх на світі осередків, тож восени 1988 року на пленумі Спілки письменників України я запропонував створити республіканське Товариство української мови.

Головував на пленумі Дмитро Павличко, він запитав мене:

«Хто це все зорганізує – ти подумав?»

«Ти», – відказав я.

Спілка письменників прийняла мою пропозицію, Дмитро блискуче провів підготовку, і в лютому 1989 року в столичному Будинку кіно, уже під синьо-жовтим прапором, відбулася Установча республіканська конференція ТУМу, на якій головою було обрано Дмитра Павличка.

Хто не пам’ятає того першого всенародного українського свята, коли делегати не мали змоги навіть присісти: кожна радикальна фраза зустрічалась овацією, кожен вигук «ганьба» і «слава» супроводжувався вставанням, і представники партії та уряду Ю. Єльченко та М. Орлик, присутні на конференції, мусили витримати всі ці тортури.

Які ж результати роботи Товариства? – спитає доскіпливий читач, знуджений моїми похвальними пасажами.

Колосальні й водночас мізерні – коли порівнювати з тим, що було, і з