Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Товариство добилося прийняття Закону про мови, і хоч цей Закон діє дуже слабо – все ж він стоїть на сторожі решток нашого розкраденого скарбу. У кожній східній області утворилося українофільське середовище – ґрунт для створення демократичних партій і рухів. Організовано між східними і західними областями обмін учнями і студентами на Різдвяні й Великодні свята та обмін самодіяльними мистецькими колективами, що спричинилося до інтеграції, соборності українського народу. Українізація всіх вузів Галичини й певні початки українізації вузів на сході. Відкриття перших українських шкіл у зрусифікованих містах. Лекційна пропаганда української історії у військових частинах. І нарешті – книги. У книговиданні ініціатива належить львівському видавництву «Просвіта»: видані історичні монографії І. Крип’якевича, А. Лотоцького, які стали першими підручниками української історії для шкіл, видаються теж художні твори заборонених колись авторів; тепер, коли вмирають державні видавництва, а полиці бібліотек звільняються від комуністичного баласту, видавництво «Просвіта» намагається заповнити цей вакуум… Та все це крапля в морі, коли брати до уваги тяжкі наслідки тотальної русифікації України і того засилля російськомовної літератури, яка без жодних ліцензій, без оподаткувань заповнює книжковий ринок в Україні…

Ніколи не залишалось Товариство осторонь від політики. Восени 1988 року воно стало ініціатором створення першого, львівського, осередку НРУ в Україні.

Перші, перші, перші! – дорікне мені читач. А таки так, що правда, то не гріх… Ранньої осені приїхав до Львова Іван Драч. Керівництво ТУМу потаємно зустрілося з ним на дачі Тараса Салиги в Наварії: майбутній голова НРУ впевнився в нашій рішучості сприяти створенню нової організації, а головне – Драч заручився у Львові підтримкою академіка І. Юхновського. Незабаром, дощового весняного ранку, в Пороховій вежі при закритих дверях зібралися представники Товариства, Гельсінської спілки, науковці з Інституту суспільних наук, делегати від релігійних громад – і всі разом, у присутності Ігоря Рафаїловича, запротоколювали створення першого осередку РУХу.

Вже потім у Києві відбулися баталії й телевізійні турніри Івана Драча із завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонідом Кравчуком, які так добре посприяли всенародній популярності НРУ. Як відомо, боротьба між організаторами РУХу й партократією закінчилася першим з’їздом НРУ в київській Політехніці, де вперше хор Ященка виконав національний гімн «Ще не вмерла Україна», а новообраний голова НРУ Іван Драч приколов майбутньому Президентові України тризубчик до лацкана піджака, – і, хоч у той день Леонід Кравчук мусив міняти костюм, він незабаром сам добивався визнання тризуба державним гербом.

Львівській організації Товариства української мови належить теж першість у піднятті на Україні синьо-жовтого прапора.

6 листопада 1988 року я відпочивав на своїй дачі в Наварії – копав город. Ніхто ніколи тут мені не заважає, я завжди сплутую сліди, коли мені треба зникнути з людського ока… Аж тут чорна «Волга» зупиняється біля моїх воріт, виходить з неї обкомівський клерк і несміливо й ласкаво просить приїхати до Львова і якось вплинути на тумівців Шевченківського району, які мають намір винести на жовтневу демонстрацію синьо-жовтий прапор і пройти з ним повз трибуну: я не повинен до цього допустити – може пролитися кров.

Було тривожно. Я приїхав до Львова, хоч і боявся своєю присутністю перешкодити політичному актові: хлопці готувалися до нього без мого відома з двох причин – щоб не наражати Раду Товариства і голову на переслідування і щоб я, бува, із обережності не відмовляв їх від цього вчинку.

Я стояв у натовпі перед трибуною і думав: невже це станеться? Прапор, під яким гинули наші воїни на початку і в середині нинішнього століття, прапор, за який стільки народу розстріляно і замучено в тюрмах, прапор, за який у моєму Трачі засудили до п’ятнадцяти років тюрми Михайла Слободяна, – вперше пронесуть легально перед обличчям нещадного ворога?!

На трибуні людно. Партійна знать чиниться спокійною, наприндилась, а збоків стоять зграї кагебістів і прострілюють очима навхрест натовп; проходять колони з червоними прапорами, та ніхто на трибуні не вигукує «ура» – ждуть бонзи і в думці ворожать: з’явиться синьо-жовтий прапор чи ні, а якщо з’явиться, то де?.. І враз вистрелив він уверх з палички, схожої на парасольку, яку тримав у руці юнак з Шевченківського ТУМу, і залопотів. Прокотився по юрбі вражений скрик, зчинилося сум’яття, залупцювали по спинах гумові палиці, а прапор пливе і пливе над головами, хтось вириває його з рук прапороносця, падає долі напасник від підніжки страхувальника, – прапор лопотить! – і я, щасливий, що програв Богданові заклад, втираю сльози і ще не знаю, що буквально за три місяці жовто-блакитні прапори, немов багнети, стануть один біля одного впродовж п’ятисот кілометрів по українській паралелі від Львова до Києва і засвідчать на весь світ національне пробудження України.

Та до Дня Незалежності ще багато проллється поту… До Львова приїде зненавиджена народом намісниця Москви в Україні Валентина Шевченко й помахуватиме в обкомі на мене пальцем, погрожуючи: «Товаришу Іваничук, другої українізації не буде, вам треба це запам’ятати!» І ще одного гайдука із ЦК КПУ, Юрія Єльченка, будемо висвистувати із Львова, і примушений буде голова обласної Ради Кирей поставити на дорогах україномовні топонімічні таблиці, бо погрозили йому, що самі підемо з квачем перемальовувати; і зірвемо антинародне святкування 50-річчя так званого «золотого вересня», хоча на закритому офіційному засіданні з цього приводу в Оперному театрі ми побачимо на телеекрані останніх наших боягузів, які сидітимуть в президії й будуть ховатися за спинами перед телекамерою; ще єхидно зауважить мені С. Сокуров на святі зимового фольклору у Спілці письменників, дивлячись на вертепну виставу: «Як це ви гарно з Лубківським придумали!», – і тяжко мені буде переконати представника нації, яка весь свій історичний вік займалася на чужих землях розбоєм і тому подібного мистецтва створити не могла, що народна творчість народжується не на чужому полі, а тільки вдома.

А ще клопоти матимемо зі своїми екстремістами типу Олега Вітовича, які не в пору озброюються вченням Дмитра Донцова, на що вказав їм наш гість, колишній Голова Крайового Проводу