Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Розкажу майже анекдотичне. Напередодні виборів виступає у своєму окрузі Михайло Косів після конкурента – Олега Вітовича, і його запитує хитромудрий вуйко: «Ось тут, перед вами, говорив пан Вітович, що треба всіх москалів повиганяти з України до остатної ноги. А ви як думаєте?» Косів поважно розтлумачує вуйкові, що такого робити не можна, бо ж будуємо демократичну державу, в якій усі нації мають бути рівноправні. «Це ви мудро кажете, – відповідає вуйко, – і я так думаю… Але би ся здало!!»

Скажуть мені: це ж реакція на політичну діяльність Жириновського, Руцького, Бабуріна, які закликають зброєю захищати кожного росіянина, де б він не знаходився, – хіба не в Гітлера взяте це гасло? І це правда…

А далі почнуться вибори до Верховної Ради України, і весь тягар передвиборної кампанії ляже на Товариство української мови, бо НРУ ще не зареєстрований, і ми все зробимо, щоб львівський депутатський корпус став виключно демократичний, а потім – уже обрані депутатами – поїдемо на Закарпаття й відзначимо під морем національних прапорів 51-шу річницю проголошення Карпатської України, і там відбудеться масовий вихід української інтелігенції з комуністичної партії, а теж створиться організаційний комітет Демократичної партії України. А потім…

Потім політичні події відсунуть Товариство набік, і всю діяльність, і всю славу, і штандарти візьмуть діти Товариства – РУХ і партії – і понесуть… Благослови, душе моя, Господа, що в слушний час зважилися ми підняти прапор українського національного відродження!

Дай нам, Боже, донести прапори до святої мети. Осудім сьогодні – як Чорну раду в Ніжині 1663 року, як отаманські роздори на Східній Україні у 20-х роках, як розкол ОУН у 1941 році – нинішні роздори в НРУ і УРП і ті ганебні, скопійовані з більшовицьких кліше, вигуки рухівського люмпу: «Досить нам письменників і академіків!»

Тому-то я й переконаний, що освіти й просвіти нашому народові ще не задосить. Товариство «Просвіта» має жити вічно, бо вічно потребуватиме український люд державної, побутової і політичної культури.

24 серпня 1992 року.

Благослови, душе моя, Господа! De profundis, з найглибших глибин мого серця викликаю цей величний літургійний спів і засилаю до найвищої слави Бога – замість звичайної людської подяки, бо недосконала моя мова і язик мій дерев’яний…

Раннім ранком цього гарячого літнього дня я стою на найвищій вершині України, увінчаній кривавого кольору Храмом Науки і захищеній величною статуєю Поета, а довкола – й оком не осягнеш – двигтить столиця нової у світі Держави святковим людом; тих підведених, натхненних, здивованих, осяяних не знаним досі щастям голів – тисячі, десятки, сотні тисяч, а може, й мільйон: на Університетському майдані, Хрещатику, Подолі, Софіївській площі, Андріївському узвозі; не бачив ще стольний град України стільки празнешних людей, і вкотре вже я каюся, що недооцінював свій народ.

Я ж каркав, що він, зневірений, не захоче святкувати першої річниці своєї Свободи, я ж, нашептаний шлункомислячими особинами, принизив своєю недовірою люд, якому присвятив життя, і вкотре повторюю нині: не міряй народ своєю міркою, він більший за тебе, поодинокого. Поодиноких сумніви точать, поодиноких шкребе нице марнославство, поодиноким не вмішається в поле зору велике, – а таку гігантську велич, як Свобода, можна осягнути лише в гурті з усім народом – і дзвони грають, і виростає гора квітів перед пам’ятником Тарасові, й киплять празникові торги на Андріївському узвозі, і відкривається на Подолі перед новітніми спудеями брама Києво-Могилянської академії, а Хрещатиком марширує перший батальйон Національної Гвардії, а в повітрі літаки з тризубами на фюзеляжах роблять несамовиті віражі; увечері на Софіївському майдані збирається багатотисячне вічеве людостовповисько, і гримить сорок разів перший гарматний салют на славу Україні – і вірити не віриться, що так донедавна гриміли в Києві гармати, то тиранів вітаючи, то неволю святкуючи…

Хай цей мій пасаж не здивує читача. Можете повірити, що життя давно вже примусило мене зняти рожеві окуляри, і навіть у цей величний день першої річниці незалежності України я бачу багато такого, чого б і не хотів бачити, – проте в цьому неосяжному здвизі народу, який ось і опівночі не розходиться, я вбачаю сутність національного первня, який превалює над усім тим, що складає зміст буденного життя і є вторинним: від буднів нікуди не дінешся, процес фізичного існування поглинає майже всю нашу енергію і час, споживання завжди стоїть у першій шерезі потреб, і ми тим потребам скоряємося, але якщо б ураз не стало національно-духовної первинності – чи зміг би відчути народ смак Свободи, чи вилився б він мільйоном на майдани ще вчора окупованого ворогом міста, щоб утвердити його столицею незалежної Держави?

Проте я обриваю свою оптимістичну тираду і, залишаючись надалі оптимістом, бо й не маю тіні сумніву, що державність українського народу, проголошена Актом Незалежності рік тому, вже ніколи не припинить свого існування, – мушу, як безпосередній свідок і учасник нашого державотворення, тверезо глянути на стан речей і сказати: ми ще зелені, ми ще виступаємо в ролі традиційної для України Кайдашевої сім’ї, яка ось перед святом Незалежності з’їхалася до Києва з усіх кінців світу на Всесвітній Конгрес українців, щоб порозумітися, а передусім уперше глянути одне одному в очі і здивуватися, що нас так багато і що ми, біблійно розпорошені й виховані в різних умовах залежності, зважились-таки принести на перший Всеукраїнський форум всі свої надщерблення й болячки, палкий патріотизм і недержавний