Читати книгу - "Галка"

— Чув? — звернувся я до Кудрявого. — Повторіть, бо цей красень вважає, що в Канаді двадцять мільйонів.

Вчителька взяла з комода олівець, вирвала із зошита аркуш і написала: 10 млн. Я сховав олівець до кишені.

Дівчата якось розгубилися, побачивши, як зник у кишені олівець. Знали б вони, як він потрібен мені. Скільки вантажу не скидали, а олівців — жодного разу. Залишився лише огризок. Як же без олівця писати радіограми та й оці нотатки?

Кудрявий це одразу збагнув і сказав:

— Мій друг узяв, на згадку…

— Так! — підхопив я. — На згадку про сьогоднішній день.

Дівчата проспівали «Катюшу».

— Ви з неба? — запитала Ада в Кудрявого, не випускаючи своєї руки. — Чекіст?

— Ми «янголи», Адо! — відповів: Кудрявий.

— Страшно? — запитала вона, дивлячись очима, повними захоплення, цікавості й гордості, що зустрілася тут, на рідному хуторі, в час німецької окупації з хлопцями, котрі опустилися з неба.

— Не дуже страшно! — похизувався Кудрявий, уникаючи мого погляду.

«Нехай позадається!» — подумав я.

Зайшла схвильована господиня і прошепотіла:

— Два солдати у дворі. Грайте у карти, співайте…

Я здригнувся: «А ми ще турбувалися про відомості від німецьких солдатів, просили хазяйку продавати німцям молоко. Самі пожалували, голубчики!» Зиркнув на Кудрявого. Той удавав з себе спокійного і кивнув головою.

Двері відчинилися, й на порозі з'явилася самовдоволена солдатська пика з усмішкою до вух. В ту ж мить я обняв Аду і чмокнув у щоку. Солдат заплескав у долоні й вигукнув:

— Браво! Браво!

Кудрявий налив йому чарку, а Рита подала хліб і шматок шинки, сказавши по-німецькому:

— Мій день народження…

— О! Медхен! — підняв келих солдат. — Віфіль?..

— Цвайундфюнфціх.

— О! — видудлив до дна солдат горілку і став закушувати, плямкаючи, немов порося.

Рита стала награвати і підспівувати:

Я не витримав і підтримав:

Солдат дивився на нас здивованими очима.

— Ви читали вірш Гете? «Ночную песнь странника»?.. Рита співала романс Глінки в перекладі Лермонтова, — пояснив Кудрявий німцеві.

— Гете? — здивувався солдат, показавши Кудрявому руки. — Я друкар. З Лейпціга.

Його пальці були темні: мабуть, друкарська фарба пов'їдалася в шкіру назавжди.

— У 1930 році я набирав Гете…

Кудрявий показав свої руки.

— Я — лікар… — І запитав, стишивши голос: — Далека у вас дорога?

— Нах Цесіс! Там оборона! В-о! — показав великий палець і додав, що це так говорять їхні генерали.

Знову цей Цесіс — ми завтра збираємося туди теж виходити. Може, пощастить там підняти «завісу» й заодно поспостерігати за шосе Рига — Псков.

— У вас, комрад, руки робітника! — ніби похвалив солдата Кудрявий і знову за своє: — Зупинемо руських під Цесісом, Сігулдою? Не пустимо в Ригу! Рига — давнє німецьке місто!..

Солдат розвів руками й ще подивився на них, ніби вперше побачив, а потім зиркнув на мої руки. Ліву я тримав на щоці, і фріц не бачив мій якір. Подумки я лаяв Кудрявого: «Ну і дає дрозда Сергій! Звідки така впевненість, що німцеві не забажається побачити наші документи? Чи він хоче, щоб і я показав свої руки й емблему «шварце тойфель», як називали матросів фашистські солдати?» Та за мить уже був іншої думки: «Саме така невимушеність, безпосередність поведінки відганяла підозру в солдата».

Солдат усміхнувся якось задумливо і зовсім невороже. Чи не вперше за час війни я збагнув, що у солдата фашистської армії може бути зовсім звичайне, людське обличчя, а не гітлерівська пика, як здалося мені в першу мить зустрічі. Й усміхався він не самовпевнено, не єхидно, а по-людському, з журбою.

Кудрявий ще налив солдату і собі, підняв чарку. Обидва випили, не вимовивши й слова. «Про що німець зараз думає? Про свій Лейпціг? Про дружину, дітей?.. Чи про Гітлера, який послав його сюди завойовувати чужі землі й народи?»

Заглянув і другий солдат. Біля нього одразу ж стала хазяйка. Цей поквапив першого.

Німці залишили дім. Я витер з чола піт. Завітала господиня.

— Айер, мільх просили.

— Хоч заплатили? — запитав я, аби не