Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Перше всього загомонiли: кого тепер у предводителi? Чужого страшно, а з своїх - нiкого такого немає, та нiхто й не хоче. Колись було трохи до бiйки не доходить за те мi­сце, а тепер - кожен шукав собi теплого мiсця, з вели­кими грiшми, а про таке не хотiв i слухати. "Що по титулi, коли чортма в шкатулi!" - не раз, не два можна було тодi чути. А шкатула справдi все далi спорожнялася та й спорожнялася, - доло-жити тепер її не було нi снаги, нi способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!

Умовили якось "пред вод ительського синка", того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався - чи тверде, чи м'яке тiло в Чiпчиного батька. "Синок" той був чоловiк нi бувалий, нi видалий, нi удалий. Хоч вiн десь собi й учився кажуть би то - скiнчив i курса, а проте був чо­ловiк дуже невеликого розуму, ще меншої смiли­востi, ще слабiшої волi. Тiльки й батькiвського, що пиха панська, при котрiй вiн зрiс i викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на мiсце, котрого всяк те­пер сахався.

Та часи тепер були зовсiм не тi, щоб однiєю пихою жи­ти. Уся молодiж наче "подурiла": цуралася не тiльки "прав дворянських", цуралася роду... Нерiдко син ворогу­вав з батьком, обзивав його бридкими словами, - "крi­посником, деспотом"; кидав рiдну оселю i, насмiхаючись над батькi­вськими звичаями й надiями, бiгав по Харкову або по Киє­ву, питаючи сякого-такого заробiтку! За братами потягли­ся й сестри: перестали й ухом вести батька-матерi; сидiли день у день, нiч у нiч, як пiд суботу рабин, за книжками - забули про хазяйства, забули й про гулянки... А в Кри­винського, кажуть, менша дочка вночi втекла вiд батька з якимсь студентом-поповичем, - повiялась у Київ учитись... Дворянська пиха терпiла вiд такої зневаги.

А тут - як на те - "божевiльна воля" незабаром пона­во­дила за собою й своїх дiток свавiльних; земство, де нема нi мужика, нi пана; мировi суди, де не питають - якого хто роду... Зовсiм свiт перевернувся! Про старе нi­чого вже було й думати: треба якось до нового при­строюватись, щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? як йо­го приладитись. Руки до дiла не призвичає­нi змалечку, - не неволити ж їх на старiсть?! А розум - хто до волi думав, що пановi потрiбен робочий розум? Пановi треба було знатно­го роду, багатства; треба було вмiти себе показати, вмiти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на дiло, а не на вигадки панськi, - пановi не треба було... А те­пер: розуму! працi! -тiльки й чутно, як вигукували на всiх шляхах, на всiх базарах життя.

Хто зразу не перелякався того покрику та брався за дi­ло, - того захоплювало життя на свої бистрi хвилi, мча­ло усе вперед, вперед, - то кидало наспiд, заливало; то верга­ло наверх, пiдкидало вгору, знову несло на гребеня­стiй хвилi, аж поки не виносило на берег... Хоч болiли iнодi у нашого плавця пом'ятi боки, а все-таки вiн хоч i нетверди­ми ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки вiн був господар на нiй, а не попихач, не наймит. Швидко вiн зживався з новим своїм мiсцем на старiй землi - i пiдвертав її пiд се­бе: вона йому плодила, родила - ставало на пожиття йо­го! А хто переля­кався, - той залазив до себе на хутiр, у село, проклинав новий вiк, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро - ви­купнi бiлети, за котрi ба­ри­шники-жиди не давали й половини цiни... За собою життя веселе, розкiшне, без працi, без клопоту; перед собою - вбоге доживання вiку, - може, тяжка праця на ста­рiсть, гiрка турбота, замiсть спокою, - без шага грошей, котрi жидки вспiють вимо­тать, - без ступня землi, котру за старi довги банковi та­рахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!

"Сонмище", оставшись без ватажка, як перелякана ота­ра овечок, спершу було кинулось врозтiч... Навперейми йо­му вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було пашi доволi, де водопої погожi, та й стала на згiрочку... Посеред отари й "предводи­те­ль­ський синок" крутився, та видно йому не водити пере­ду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої ли­хої години? - Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун вiдомий здавна. Шкода тiльки - Шавкун боїться перед ве­сти: Шавкун здавна ходив позаду... То, може, вiн хоч пiде назирцем за ватагою? - Гайда! - Шавкун пiшов назирцем.

Шавкун - чоловiк нi дурний, нi розумний. Зате вiн на своїм вiку звiдав усього. Був Шавкун на конi, був i пiд конем. Шавкун - попович. Пiсля вбогого батька, що попу­вав на небагатiм приходi в Хитунах, зостався вiн з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий родич, теж пiп, забрав сиротят до себе. Дiвчинка ж бiгала собi по селу, малою, потiм, як пi­днялась трохи, доглядала, а разом i гралася з малими дi­тками опекуновими, а стала дiвкою - видали замiж за яко­гось п'яничку-диякона. Хлопчика опекун вiддав у бу­рсу ро­зуму добувати. Скiльки прийняла лиха дитина в тiй бурсi; скiльки раз його нiвечили, били, - воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецьку­ватого хлоп­чика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нiчого не вчи­ться, а тiльки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством - стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножич­ка, чорнильницi, то пiддрочує товариство на пустощi, на сваволю; а пiдрiс - давай молитися скляному боговi... Му­чились з ним "святi отцi", мучились, та й вигнали з фiло­софiї... голого, босого й простоволосого! Де його на свiтi дiтися? Куди голову при­хилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв iти в унiверситет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пiшов в унiверситет, а потяг пiшки додому, до себе в Хитуни, де на батькiвськiм мiсцi оселився зять. Шавкун побратався з зятем