Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Ви знаєте, пані Нано, еларджі удалося на славу, дуже смачно, майже так, як я обіцяв вам,— мовив лаз.

— Таку схожість бачив я лише в близнюків! — сказав граф по-грузинському, не зводячи очей з лаза. З цими словами він зіперся ліктем на поручень крісла, опустив голову, ніби зацікавився вигадливими узорами килима, що лежав на підлозі.

— Ви так чудово говорите грузинською мовою, їй-богу, прекрасно! — намагалася підтримати світську розмову Нано.

Граф і справді говорив добре заученою грузинською мовою. Очевидно, практика була багата. Єдиний дефект його грузинської — не виходили гортанні звуки.

— Хто на кого схожий, графе? — спитав я по-російському, і цілий вечір ніхто не говорив по-грузинському, крім лаза,— він то російською розмовляв, то грузинською.

Сегеді подякував Нано за комплімент і, повернувшись до мене, помовчавши, навіть ніби ніяковіючи, сором’язливо всміхнувся й відповів:

— Мушні Зарандіа схожий на Дату Туташхіа, батоно Іраклію.— Сегеді хвилинку помовчав, вичікуючи, як це подіє на мене, а потім повів далі: — Схожі, як близнюки, а вони ж тільки кузени... І один з них — мій помічник, а другий — ваш друг і клієнт — Арзнєв Мускіа, як ви його назвали.

Слово честі, за останні півгодини дива сипалися на мене, як з рогу достатку, і мені здається, я вже втратив здатність чомусь дивуватися. У всякому разі, якби в мене на очах хтось з нас перетворився на мавпу або крокодила, навіть і це не вивело б мене з тієї душевної скутості, того непорушного заціпеніння, яке мене охопило.

Я оглянув своїх гостей.

Арзнєв Мускіа, котрий щойно перетворився на Дату Туташхіа, спокійнісінько перебирав чотки з чорного бурштину. Він трошки осміхався, ніби згадував любі витівки дитячих років. А Нано геть уся вкрилася червоними плямами, на верхній губі виступили крапельки поту, вона уривчасто й важко дихала, відкинувшись у кріслі. Елізбар Карічашвілі, відчувши, що смертельно блідне, старанно розтирав долонями щоки. Хто був спокійний, то це Гогі,— умів тримати себе в шорах і, здавалося, був зайнятий самим лише спогляданням.

— Це правда,— порушив мовчанку Туташхіа. Говорив повільно, відкидаючи після кожного слова намистинку чоток.— Ми як близнята. Мій батько й мати Мушні, моя тітка,— близнята.,. Ми такі схожі, ваша ясновельможність, що одного разу, якби не настиг поліцмейстер Паташідзе, замість мене забрали б Мушні, Він працював тоді в акцизі.

Граф осміхнувся:

— Я чув про ту пригоду.

І знову ця гнітюча тиша. Я сидів і думав, що в моєму домі сталася ця зустріч, а я, господар, поводжуся так, ніби підстроїв її і тепер чекаю неминучої розв’язки, розвалившись у кріслі.

— Я ваш гість, панове,— вів тим часом Сегеді.— А тому, щоб я не сказав, що б не спитав, повірте мені, воно не виходитиме за рамки звичайної розмови.— Видно було, що граф намагався оволодіти собою.— Добродію Туташхіа, я певен, що хоча б один з ваших друзів умовляв вас тікати з цього дому. В кухні є вихід у двір. Чому ви не скористалися такою можливістю?

Дата Туташхіа якусь хвилину мовчав, перебираючи чотки, а потім спитав:

— А ви самі що про це думаєте, батоно?

— Я не знаю, що й думати. І був би вдячний... Був би радий почути вашу відповідь.

— Ну що ж, прошу,— Туташхіа зібрався з думками й почав:— Розумієте, я не мав права втекти. Для пана Іраклія Хурцідзе я клієнт, а він мій адвокат, ми зв’язані з ним угодою. Батоні Елізбар нічого не знає про мене, крім того, що я — лазький дворянин Арзнєв Мускіа. Батоні Гогі та пані Нано, правда, знають, що я Дата Туташхіа, проте, зустрічаючись, у ці дні ми не чинили чогось протизаконного, і ви не можете сфабрикувати проти них ніяких звинувачень. Їх можна звинуватити лише в одному — в тому, що вони не донесли на мене. Але таке звинувачення, як усяка брехня, буде хистке: зустрічаючись зі мною, вони не знали, хто я. А за переховування можна звинуватити тільки тоді, коли людина знає, кого вона ховає, знає, що готується злочин, і не повідомляє про це поліцію. Якби я втік, то дав би привід жандармам турбувати цих людей своїми візитами. Я не міг допустити, щоб у поліції було заведено справу на них. Раз я сиджу тут, вони чисті перед законом, а я чистий перед своєю совістю і перед своїми друзями. Це одне, ваша ясновельможність, а друге — я живу в Тифлісі майже півтора місяця. І живу відкрито, не ховаючись, не криючись. Не скажу, що на третій день, але на двадцятий — жандарми дізналися ж, що я тут, Дата Туташхіа! Вони, могли заарештувати мене, де б ви захотіли, хоча б учорашньої ночі в казино. Для цього не потрібно ні особливого старання, ні таланту. І коли це таке було, щоб шеф жандармів ходив по домах і особисто заарештовував людей! Чому ж я повинен вважати, що ви, ваша ясновельможність, прийшли сюди саме з такою метою? А може, вас привела сюди зовсім інша мета... Якщо я не тримаю в таємниці від жандармів того, що живу тепер у Тифлісі, чому ж, скажіть мені, я повинен боятися зустрічі з вами? Ми ж навіть не знайомі і ніколи не бачили один одного. Ну, а якщо я помилився і ви прийшли тільки для того, щоб накинути мені зашморг на шию і затягти в той зашморг моїх друзів, убивши одним пострілом двох зайців, то все одно, чого домігся б я, якби й утік? Хіба я не розумію, що мені ще треба буде вислизнути з рук озброєних людей? І значить, сім із десяти шансів — мої, а три ваші. Гадаєте, я не втік, напевно знаючи, що ті три й справді будуть все-таки ваші?..— Туташхіа глянув шефові жандармів прямо у вічі й додав, усміхаючись: — Правду кажучи, коли мені запропонували втекти, а я не втік, а лишився, я не розумів усього так, як зараз. Тоді серце мені підказувало: роби так, а не отак. А вже згодом розумом дійшов, що, виявляється, вчинив я правильно.

— Поки що всі десять шансів ваші, добродію Туташхіа, але чи зумієте... Я чомусь думав, що ви не такі, нерозсудливі.

— У мене таке ремесло, ваша ясновельможність,— мовив Туташхіа.— Той, хто не здатний, ризикувати, не підходить для такого діла.

— А якщо зараз наскочить поліція? — спитав граф Сегеді.