Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Але граф Сегеді учув, певно, неприродність нашої поведінки й мовив Нано:

— Ви, добродійко, хвилюєтеся так само, як і я. Я певен, що й ваші друзі збентежені не менше за вас. І зовсім даремно. Мене привела сюди мирна мета, мирна, але не проста. І я не зможу її здійснити, поки в домі не запанує спокій і довіра. А вас, як жінку, я прошу допомогти. Ви ж бо одна серед стількох чоловіків. Почніть ви, постарайтесь триматися зі мною, як з давнім знайомим, це зніме тягар з вас, з мене і допоможе всім іншим знайти правильний тон.— Граф засміявся і додав:— Ви скоро самі переконаєтеся в доброті моїх помислів.

Нано була здивована графовими словами й, очевидно, не знала, як їй бути, а я хотів сказати, що зовсім не хвилююся, але не стримався:

— Вибачте, ваша ясновельможність, я хвилин на п’ять залишу вас. Мені треба навідатися в кухню, я скоро повернуся,— сказав я і вийшов.

Я не розумів, що сталось, але ясно відчувалося, що може виникнути пікантна ситуація або й небезпека. Я ввійшов у свою спальню й подивився з вікна на вулицю. Перед моїм ганком стояло два екіпажі. Один належав Нано, а в другому сидів незнайомий чоловік у низько насунутому на лоба котелку. «Людина Сегеді»,— подумав я. А так чогось примітного чи підозріливого на вулиці не було.

Я пішов у кухню. Арзнєв Мускіа, наче нічого й не було, чаклував над киплячим казаном, а Гогі та Елізбар насуплено й зосереджено мовчали. Мені здалося, що мій прихід захопив їх зненацька, в їхній мовчанці була якась ніяковість.

— Як ви поясните все це? — спитав я.

— Самі сушимо голову,— відповів Гогі.

— А він що казав? — озвався Елізбар.

Я переказав їм те, що почув від графа Сегеді.

— Ну, то й що тут такого,— вигукнув Арзнєв Мускіа.— Прочув, мабуть, чоловік про моє еларджі й прийшов покуштувати. Ясно як божий день... Не думаю, щоб твій люля-кебаб зміг його привабити! — Лаз обернувся до Елізбара Карічашвілі.

— Еге, це еларджі притягло його,— згодився Гогі.

Мені стало сумно, бо я зрозумів: усе, що треба було сказати, вони сказали без мене. І я скипів від обурення:

— Коли того, що ви говорили, не хочете повторити при мені, то поділіться зі мною хоча б висновками, до яких ви дійшли.

— Ми не дійшли ще ні до яких висновків,— сказав Арзнєв Мускіа.

— Але ж Гогі задля чогось спитав мене, чи є в будинку ще один вихід на подвір’я?

— Задля чоловіка, котрому ми зобов’язані цим візитом,— відповів лаз.

— Та що ми, змовники, якісь, чи що? Це ж яким треба бути злочинцем, щоб сам шеф жандармів заявився по нього додому?! — Я так хвилювався, що лиш по тому, як вигукнув це, відчув, що то був риторичний вигук. Я намагався жартом прикрити свій переляк, умовити себе і їх, що нам немає чого боятися, але мої гості не прийняли мого жарту, вираз їхніх облич присадив мене.

Арзнєв Мускіа й досі стояв над казаном, Гогі втупився в підлогу. А Елізбар нахромляв м’ясо на рожен, але пальці й руки в нього трохи тремтіли. Може, вони й хотіли мені щось сказати, але ніхто не зважувався почати, кожен поступався місцем іншому. Мовчанка тривала секунд, може, двадцять, але мені на душу вона лягла неймовірно важким тягарем і зродила малодушність, переляк, передчуття неминучої катастрофи. Тепер я можу назвати все своїми іменами — то був миттєвий спалах панічного страху, страху за своє благополуччя. Ніби хтось ударив об землю моїм безхмарним життям, і воно ось-ось розлетиться на друзки. Не певен, чи могла сила волі приборкати той отрутний клубок почуттів, але та малодушність, що пойняла мене й заволоділа мною, ладна була кричати: «Ви всі разом вчинили щось страшне, затягли мене в згубну прірву. Я не з вами, я не хочу страху і риску! Кінець кінцем, чим я провинився перед існуючим ладом, чому я повинен бачити в ньому лише зло й відкидати добро?! Я не хочу... Ідіть геть самі й заберіть оту огидну змію, яка через вас уповзла в мій дім, у моє життя, в моє майбутнє!..»

— Мабуть, я та людина, Іраклію! — пролунав у цю мить лазів голос.

— Га?.. Яка людина? — спитав я, але мені здалося, що то сказав не я, а хтось інший.

— Та людина, через яку прийшов цей гість!

Мене не здивували його слова, я наче наперед знав усе, що може сказати Арзнєв, ніби тримав їх у пам’яті після першої зустрічі з ним, двадцять днів тому. І за якусь мить мій багаторічний життєвий досвід витворив духовний портрет лаза, сповнив мене єдиним почуттям, що чоловік, який стояв переді мною, не зможе вчинити морального злочину. Тієї самої хвилини я зрозумів, що Гогі, Елізбар і Нано ніякого лиха мені не заподіяли, що Арзнєв Мускіа в усякому разі не вчинив злочину проти людей і світу, що справедливість — на його боці, а моє місце там, де справедливість. І я заспокоївся, почуття мої підкорилися розуму, а розум вимагав втручання, такої дії, яка за цього чудернацького збігу обставин була б найдоречнішою.

— Арзнєв,— сказав я,— ти повинен повестися тільки так, як буде краще для тебе. Не думай про нас, ми готові на все!

Очі в Арзнєва Мускіа блиснули теплом вдячності, але вів сказав беззаперечно твердо:

— Я повинен повестися, брате Іраклію, так, як буде краще для всіх. Я тут не один і нікуди звідси не піду!.. Я ось віднесу рожни — лакей уже розжарив мангал. Ми вийдемо до гостя разом! — І, відчуваючи мою невпевненість і вагання, додав:— Гадаю, так буде краще! — Він підійшов до умивальника, помив руки і, розправивши поли чохи, сказав: — Веди нас, Іраклію! Ти — господар!

Ми мовчки рушили в кімнати.

Коли ми ввійшли, Сегеді підвівся зі свого місця. Я представив йому кожного з моїх гостей. Нічого не вдієш! Усі, як ведеться, люб’язно вклоняються вітаючись, у всіх належна в таких випадках усмішка й традиційне: «Дуже приємно!»

Я запросив усіх сісти, поки накриють стіл. Опускаючись у крісло, Сегеді пильно дивився на Арзнєва Мускіа,