Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

відчувають його інші, кому Природою, або Богом, або кимось ще було сказано: «Ти будеш Генієм!». Генієм у всьому. «Параджанов – це унікум, – говорили люди, що добре знали його, – таких більше немає». Адже кіно було не єдиною його пристрастю. Параджанов чудово малював, знався на кераміці, склі, середньовічному мистецтві, зброї, антикваріаті. Найвідоміші ювеліри вважали за честь проконсультуватися у Параджанова, хоча він і не був професіоналом в ювелірній справі. І це ще не все. Археологія, історія, етнографія, культура і література Стародавнього Сходу – здавалося, немає в цьому світі чогось, чим би не цікавився Параджанов. Причому не просто цікавився, а глибоко і вдумливо розбирався.

Україні дуже поталанило, що Параджанов волею долі потрапив до Києва. Як це не дивно, але їй певною мірою дякувати роботу випускників вузів. Звичайно, майже завжди були варіанти, як уникнути примусового розподілу, а точніше, щоб тебе приизначили туди, куди ти хочеш. Можливо, такі варіанти були і у молодого випускника Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) Сергія Параджанова. Але так чи інакше, в 1952 році, після закінчення інституту, Параджанов опинився на Київській кіностудії. Відтоді його життя, його геній надовго, точніше назавжди, були пов’язані з Україною.

Звичайно, у якогось обивателя може виникнути питання: «А хто Параджанов за національністю, хто він по духу, чия культура йому була найближчою?» І ось тут деякі джерела «радують» нас таким визначенням: «Параджанов Сергій Йосипович (1924—1990) – російський кінорежисер…» і так далі і тому подібне. Так і хочеться вигукнути: «Дозвольте, вірменин, що народився в Тбілісі, довгий час жив і працював у Києві, – російський кінорежисер?! Господи, дурість яка!»

Приписати Параджанова до якогось певного етносу неможливо. Народився в Тбілісі? Але це не означає, що Параджанов грузин. Довгий час працював і жив у Києві? Але це не дозволяє нам зробити Параджанова «власністю» України. «Для мене Вірменія – це мистецтво й історія, це мої друзі, мої радощі, наші творчі втрати», – говорив Параджанов. Вірменія – це його батьківщина, його біль і радість, в цьому немає і не може бути сумнівів. Але і це твердження, хай не здається воно комусь надто вже суперечливим, не робить Параджанова вірменином. Параджанов позанаціональний, він, його картини і фільми належать всьому світу, а не якійсь окремій нації. «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії», – писав він в автобіографії. Від себе додамо: три батьківщини – і цілий світ, що захоплювався його мистецтвом.

* * *

Сергій Йосипович Параджанов народився в Тифлісі (Тбілісі) 9 січня 1924 року в родині вірменських іммігрантів з Туреччини. Радість Йосипа Параджанова, тріумфування, що у його дочок Анни і Розанни з’явився брат, затьмарило настання в СРСР епохи терору. Один із знавців торговців художніми цінностями Тифліса вимушений був оформити фіктивне розлучення, щоб родина залишилася з коштами для існування у разі прийдешніх репресій і конфіскацій.

Про своє навчання в тбіліській школі № 42 Параджанов згадував: «1938 рік… Клас 6-Б… Потім прийшла дирекція школи і розсаджувала учнів на свій розсуд. Через чотири роки нас розставили на випускній фотографії. Отже, нас було 36.

Потім хтось сказав, що 36-й зрадник… І я, комсомолець, акуратно ліловим квадратом закреслював його на фотографії…

Через багато років… я броджу рідним містом не впізнаний ніким, не впізнаючи нікого… Але хтось різко зупиняється, бентежачись, проводжає мене поглядом… І все…»

У 1942 році Сергій закінчує середню школу: алгебра – посередньо, геометрія – посередньо, тригонометрія – посередньо, природознавство – відмінно, історія – добре, географія – посередньо, фізика – посередньо, хімія – добре, малювання – відмінно. З таким атестатом треба йти куди завгодно, але не в технічний вуз. Абітурієнт робить інакше – стає студентом Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Проте вже в січні розуміє, що вчинив необачно.

* * *

Сергій іде в світ мистецтва. У 1943—1945 роках вчиться по класу вокалу і скрипки в Тбіліській консерваторії і одночасно в балетній школі при Оперному театрі ім. З. Палеашвілі. У 1945—1946 роках він поглиблює свою майстерність вокалу в Московській консерваторії під керівництвом Н. Дорліак, дружини С. Ріхтера. У 1946 році присвячує себе кіно. У ВДІКу Параджанов здобув вищу освіту режисера під керівництвом корифеїв радянського кіно І. Савченка, О. Довженка. З червоним дипломом він приїжджає знімати фільми на Київську кіностудію, нині ім. О. Довженка.

У ВДІКу Параджанов учився на одному курсі з майбутніми режисерами Аловим, Мелік-Авакяном, Наумовим, Озеровим, Хуциєвим. Його перший учитель І. Савченко зняв фільм «Богдан Хмельницький» (1941), став у СРСР одним з першопроходців у зйомках повнометражних кольорових картин («Старовинний водевіль», 1946). Савченко довірив здібному студентові допомагати йому в створенні фільмів про Велику Вітчизняну війну, одного з «десяти сталінських ударів», «Третій удар» (1948) і про Шевченка – «Тарас Шевченко» (1951).

З 1952 року Параджанов трудиться на Київській студії, живе в студійному гуртожитку. Свій перший повнометражний фільм «Андрієш» режисер зняв у 1954 році за однойменною віршованою казцкою Букова. Ця стрічка про героя молдавських казок – пастушка Андрієша, що мріяв стати витязем, про чарівну сопілку, яку одного разу йому подарував казковий богатир Вайнован, і боротьбу із злим чарівником Чорним Вихором, що ненавидить все живе. Цю тему Параджанову підказав ще у ВДІКу Довженко.

* * *

У 1957 році Параджанов зумів зняти ряд документальних і науково-популярних фільмів – «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки». У 1959—1962 роках він знімає художні картини «Перший хлопець», «Квітка на камені», «Українська рапсодія». Існує думка, що початок зльоту Параджанова – 1964 рік, час, коли вийшов фільм «Тіні забутих предків». Але це не зовсім так. Фільм-портрет «Наталія Ужвій» (1957) про королеву тодішньої української драми ніколи б не довірили рядовому режисерові. Як і не погодилися б тодішні «важкоатлети» української літератури і автори сценаріїв О. Левада, В. Собко на рядового режисера.

Восени 1962 року на Київській кіностудії ім. О. Довженка заздалегідь дали добро на зйомки однойменного фільму за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». 9 травня 1963 року сценарій у російському перекладі і письмові схвальні висновки республіканських інстанцій відправили на високе утвердження союзним столоначальникам. Звернення до української літератури було не випадкове. Ще з початку 1960-х років Параджанов написав сценарій фільму-біографії «Дума про Кобзаря». Пізніше він загориться ідеєю екранізації поеми Т. Шевченка «Марія».

Художник радісно телеграфує 15 травня з Москви, що «Тіні…» включили в план виробництва на 1963—1964 роки. Наказ про запуск у підготовчий період виробництва кінокартини датований 15 липня. Виділили 2400 метрів плівки