Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Приз за кращу режисуру Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плато, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі, премія Британської кіноакадемії і ще близько тридцяти призів і премій, отриманих у двадцяти країнах світу. Захоплені телеграми від Фелліні, Антоніоні, Куросави, Годара. І це було не просто визнання, це була констатація факту: відтепер Сергій Параджанов – метр, гідний слави майстрів світового кіно. І все це завдяки фільму, через який радянська критика називала Сергія Параджанова «формалістом».

«Тіні забутих предків» – це гуцульська історія любові пастуха Івана і Марічки, знята за повістю Михайла Коцюбинського. На перший погляд, такий матеріал не провіщав успіху. Що ми маємо на увазі? Перш за все – глядацьке сприйняття і уподобання. Глядач спочатку фільм Параджанова сприйняв, м’яко кажучи, прохолодно. Члени знімальної групи згадували, як під час одного з прем’єрних показів, як тільки згасло світло і фільм почався, в залі почувся сміх, дурні коментарі. Авторів і акторів прямо-таки обсипало жаром, коли вони почули за спиною: «Що за фільм такий поганий? Про дикунів він, чи що, про тих, які в XVIII столітті залишилися?» Особливо обурений був Іван Миколайчук. Коли показ закінчився, він вийшов на сцену і сказав, як відрізав: «Під час показу я почув розмову. Виявляється, наша картина про дикунів. Так от що я вам скажу: не про дикунів вона – про людей, що зуміли зберегти в душах своїх відчуття прекрасного. Те саме відчуття, яке у більшості присутніх в цьому залі геть відсутне». Здавалося б, глядачі мали б бути якщо і не ображені, то, принаймні, незадоволені словами молодого актора. Але тут, що називається, пройняло. Пройняло до самого серця. Миколайчуку аплодували. Стоячи…

Взагалі-то Іван Миколайчук на зйомках «Тіней забутих предків» опинився випадково. Адже Параджанов після кінопроб вже утвердив на роль Івана актора Миколу Юхтіна. Хто знає, як би він зіграв, яким би вийшов Іван у виконанні Юхтіна? Зрозуміло інше – Іван Миколайчук ще довго б пробивав собі дорогу в кіно. Адже коли Сергій Параджанов починав зйомки «Тіней забутих предків», Івану Миколайчуку було всього лише двадцять два, і вчився він на першому курсі Київського державного театрального інституту (до КДТІ він закінчив Чернівецьке музичне училище і театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської). Але у Івана був учитель. Учитель, який з першого ж дня їх знайомства розгледів величезний талант свого учня і якому була небайдужа його доля. Віктор Іларіонович

Івченко, в групі якого вчився Миколайчук, буквально за руку привів Івана на знімальний майданчик, де керував Параджанов. І вся знімальна група на чолі з Параджановим після першої ж кінопроби була вражена – настільки приголомшливим був Іван у виконанні Миколайчука. «Він воднораз перевернув наші уявлення про образ Івана», – згадував режисер момент знайомства з Іваном Миколайчуком.

Звичайно, знімали «Тіні забутих предків» там, де і відбувається дія фільму, – на Гуцульщині, на карпатських полонинах. І цілком природно, що при зйомках фільму відбулася неймовірна кількість цікавих випадків і виникло безліч непередбачених ситуацій. Розповідати про всі – не вистачить ні місця, ні часу. Наприклад, сцена похорону Івана – це класика кіно, один з найвеличніших епізодів світового кінематографа, що стоїть врівні із знаменитою сценою розстрілу на Потьомкінських сходах у фільмі Сергія Ейзенштейна, або, наприклад, з проходом зі свічкою у виконанні Олега Янковського у фільмі Андрія Тарковського «Ностальгія». Такі епізоди вкарбовуються в пам’ять раз і назавжди, побачене залишається, немов слід на піску, і вже ніщо і ніколи не змиє його.

«Тіні забутих предків» знімали довго, майже півтора роки, хоча повинні були укластися в рік. Кіночиновники загрожували з Києва Параджанову, що він зриває строки, а той відмахувався: «Історію кохання не можна знімати за графіком!» У вересні 1964 року «Тіні…» офіційно схвалили до прокату.

Параджанов не відразу повірив в успіх фільму «Тіні забутих предків». Йому хотілося визнання на фестивалях. І ось у 1965 році картина відправилася на кінофестиваль до Аргентини. Повинен був їхати і режисер. Але при оформленні документів Параджанов невдало пожартував, мовляв, мені замовляйте квиток в один бік. Хтось, звичайно, доніс, і керівництво кіностудії злякалося, що Параджанов може не повернутися. До Аргентини поїхали виконавці головних ролей Лариса Кадочникова й Іван Миколайчук. Перегляд влаштували в розкішному залі на тисячу місць. Коли картина закінчилася, весь зал в єдиному пориві встав і хвилин п’ять не відпускав артистів зі сцени. Вони не чекали такого прийому. Перед від’їздом актори почали думати, що ж привезти в подарунок Параджанову. Нині це видається смішним, але вони купили… кокосовий горіх. Їм здавалося тоді, що це дуже екзотичний подарунок. Режисер від душі розвеселився…

* * *

Параджанов, натхнений перемогою і тріумфом, не гаючи часу, приносить на студію сценарій фільму «Київські фрески». Зберігся протокол першого його обговорення від 24 березня 1965 року. Редактор Король: «Перед нами річ надзвичайно емоційна. Але після першого враження настає період роздумів. І ось після зрілих роздумів і аналізу моя оцінка сценарію ще вища». На наступному етапі, на художній раді студії 9 липня 1965 року Параджанов заявляє: «Це фільм про доброту, про гуманність, про турботи людей… Я нічого не можу додати до сценарію… Все це стане баладою про Київ, якщо розуміють, що необхідність для художника – сказати таке слово». Один з опонентів режисера зауважив, що незалежно від рішення худради директор студії ризикує партійним квитком.

Уже через декілька днів з «добром» українських відомств сценарій «Фресок» відправляють до Москви. Параджанов не вірить у своє щастя. Невже йому дозволять знімати? Москва спочатку включила зелене світло. Але, окрім московського начальства, є ще і київське, яке раптом вирішило дати задній хід. До початку 1966 року тривають спроби добитися дозволу знімати «Фрески». Безрезультатно…

У 1967 році Сергій Параджанов знімає в Єревані художньо-документальний короткометражний фільм «Акоп Овнатанян», про творчість вірменського художника кінця XIX століття. У 1968 році світ побачив фільм «Саят-Нова» («Цвіт граната» з 1972 року).

Інтернаціоналіст і екуменіст Параджанов не віддавав остаточної переваги жодному етносу, жодній релігії, жодній статі. Вірменина Саят-Нову грає грузинка Софіко Чіаурелі. Вона знялася в стрічці в ролях царівни Анни, черниці, музи поета, ангела воскресіння і самого поета. Фільм про Саят-Нову, якого вважали своїм вірмени, грузини і азербайджанці, нерідко називають апофеозом кінематографа Параджанова, і не кінематографа загалом, а рухомого живопису, архітектури і скульптури, колажа в стилі народного поп-арту.