Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Він розв'язує вузли та зриває з полоненого пов'язки. Той заходиться задишкою, намагаючись наковтатися повітрям. Він дивиться прямо перед собою, не повертаючись до Бруса.

- Що це? Що вкололи?

Брус знизує плечима і зітхаючи прикладає голову Кирила ударом до панелі між сидіннями.

- Тобі зрозуміло, що робити? Виїжджаємо зараз. Сєров нас вестиме. Раджу не створювати проблеми.

— Ми не доїдемо, — махає головою Кирило, розбризкуючи слину. — Вони помітять нас.

- Вони це хто?

Головою той мотати не перестає.

- Не знаю. Присягаюся, не знаю.

Карелін знову крадькома обертається на дівчину, що сидить позаду, і присувається до полоненого ближче.

- Розтягування часу не допоможе. Дрони, які з хвилини на хвилину пролетять над будинком та скинуть гранати, вже частково знешкоджено, а решту буде збито. Це не допоможе, погань. Я повторюю, у тебе є можливість вижити. І вона є тільки якщо ти натиснеш на педаль і приведеш нас до них.

Кирило хитається і хитається, наскільки це дозволяє розмір сидіння та зв'язані руки. Він дивиться у бік будинку і швидко в дзеркало заднього виду на себе.

Карелін просто божевільний, якщо думає, що цей ідіот здатний довезти їх кудись, не покалічивши дорогою. Але Кіра мовчить. Її більше хвилюють дрони з гранатами, які можуть прилетіти до будинку з її братом усередині.

— І що даси мені ключ від тачки? - хрипить зрадник.

— Чого ж не дам? Я чи Сєров будь-якої хвилини тебе вб'ємо. Ну, ризикни аварією, і толку? Сам, може, помреш, а ми, може, не помремо.

— Ти не виживеш, коли туди приїдеш, — бурмотить Кирило. — Я теж не виживу.

- От і домовилися.

Вільними руками полонений заводить джип не одразу. Кіра звертається до Кареліна, щоб запитати про будинок і гранати, але він передбачає її питання і тихо кидає:

— Він уже не тут. З Тимуром.

Коли вони виїжджають на трасу, Брус цікавиться, скільки їхати, і, слава богу, на дорогу піде години півтори.

Кіра не може відійти від шоку, що чоловік узяв її із собою.

Швидше за все, побоюється залишати її з будь-ким і точно не залишить одну, але все це так не схоже на нього.

Але якщо він сподівається висадити її дорогою... То не буде так, як він собі уявляє. Безтурботність Кареліна під час поїздки нервує і дівчину, і полоненого. Тільки по-різному. Коли машина сповільнює хід в одному з напівзруйнованих селищ, все ще темно. Кирило зупиняє машину.

- За поворотом склади. Там... туди я віз би її, — він ковтає зусиллям волі. - Або тебе. Карелін набирає когось і кладе трубку через кілька гудків.

— Ти подзвониш їм і скажеш, що везеш мене. Якщо вони достатньо ідіоти, щоб повірити в це, ми поїдемо туди з тобою трохи пізніше. На іншій тачці.

- Навіщо? - хрипить Кирило. - Навіщо тобі це? Хіба не знаєш, хто це?

— Хочу, щоб Кулак на власні очі побачив, — усміхається Брус широко й моторошно. - Знаєш такого?

Кіра здивовано спостерігає, як Кирило весь стискається, і погляд його то у бік дверей, то на дорогу можна описати тільки як загнаний.

— Його тут немає, — каже зрадник. - Його тут немає. Він у місті.

- А-а-а, - тягне Брус. - Яка обізнаність. Кулак спритний, хіба не знаєш? Найспритніший на світі. І зліший.

Враховуючи підкресленість при повторі цього питання, Кіра дійшла висновку, що або Кирило безпосередньо обдурив і Кулака, або серйозно недооцінив.

— Що ви мені вкололи? Що це?

— Можу покликати Сєрова, спитаєш у нього.

Карелін грає з ним, як лев із мишею. У Кіри навіть виникає сумнів, що шприц був наповнений чимось значним. Блідість і тремор рук у полоненого могли виникнути і з природних причин.

— Ми з тобою прогуляємось, а...

Кирило рипається у бік дверей, мабуть, намацуючи ручку, але зброя біля черепа його зупиняє.

Карелін киває дівчині, що сидить позаду.

— Сядеш за кермо і відженеш тачку. Скажу куди.

Нервово стискаючи губи, Кіра дивиться на панель керування автомобілем перед сидінням водія. Коли вона переводить переляканий погляд на Рому, той промовляє рівним тоном здогад:

- Ти не вмієш водити.

Вона не встигає підтвердити цей сумний факт, тому що Кирило виявляє бажання сказати своє останнє слово:

- Тупа соска.

Його тіло відкидається на скло, коли Карелін прострілює йому голову.

— Без тебе, значить, знайдемо, — він з прикрістю морщиться. — Кулю шкода, чорт, знатно витратив сьогодні. Вилізай.

Кіра залишає машину блискавично, дбайливо захлопуючи дверцята. Не бажаючи більше ні до чого тут торкатися.

У відкритому багажнику... до біса зброї. Морозне повітря накачує легені рятівною свіжістю: правду кажучи, вона відчувається як присмак нового життя. Вдалині повторюється вирва залізничного гулу: вагони гуркотять, навантажені грузом.

Карелін забирає із собою гвинтівку, ліхтар та покривало. Він притримує дівчину за лікоть, спрямовуючи у бік протилежної лінії недобудов.

Холодні промені ліхтаря висвітлюють їм прохід однією із земельних ділянок. Карелін оглядає околиці та окреслює розсіяним світлом височину посадки за межами наступної ділянки.

— Високо... Ходімо туди. Дай свою руку.

До цієї посадки ще піднятися треба, по схилу хоч і не крутому, але стрімкому на вигляд, подекуди із завалами сміття.

- Карелін, - заводить вона, відігрівши долоню в його п'ятірні.

— І вже Карелін, а не Рома.

Він підхоплює її за талію без попередження, переносячи невагомо через порослі травою блоки, які служили в ролі паркану. Вигукує дівчина зовсім тихо, але Рома притискає її до себе, не відпускаючи та заспокоюючи.

— Тихіше треба, — його видих обпалює їй вилицю і перенісся.

— Вибач, — шепоче дівчина.

Рома коротко сміється, зовсім приглушено. Веде її за руку, починаючи підйом на косий пагорб.

- Карелін, - повторює вона. — Ти...

Його важке зітхання осідає хмарою в нічній тиші вулиці.