Читати книгу - "Сповідь"

дня, коли я захворів, я пішов слухати оперу Руайє, яку тоді давали і назву якої я забув. Незважаючи на свою високу думку про таланти інших, що завжди змушувала мене сумніватися в своїх власних даруваннях, я не міг не визнати цю музику слабкою, позбавленою пристрасті і фантазії. Іноді я насмілювався говорити собі: «Здається, я міг би написати краще». Але тієї ж хвилини мене страхала думка про те, як важко створити оперу і якої важливості надають цій справі люди мистецтва, і я червонів на саму лише думку про це. А до того ж, де я знайшов би людину, яка захотіла б написати для мене слова й узяти на себе клопіт переробити їх на моє бажання? Такі думки про музику й оперу повернулися до мене в дні хвороби: під час нападів лихоманки я писав арії, дуети, хори. Я певен, що створив два чи три уривки di prima intenzione,[120] можливо, гідних захоплення маестро, коли б їм довелося почути їх виконання. О, якби можна було записувати мрії, що народжуються під час хвороби, які піднесені творіння виникали б іноді на очах у всіх!

У думки про музику й оперу я поринав і в період одужання, але вже спокійніше. Я постійно думав про це навіть всупереч своїй волі і, щоб полегшити серце, вирішив спробувати написати оперу самотужки – слова і музику. Це не була в повному розумінні слова перша спроба. У Шамбері я написав оперу-трагедію під назвою «Іфіс і Анаксарета», яку мав розсудливість кинути у вогонь. У Ліоні я написав другу оперу під назвою «Відкриття Нового світу». Прочитавши її панові Борду, абатові Маблі, абатові Трюбле та іншим, я розправився з нею таким самим способом, хоча й написав уже музику до прологу і першої дії, а Давид, прослухавши її, сказав мені, що в ній є уривки, гідні Бонончині.

Цього разу, перш ніж узятися до роботи, я дав собі час обдумати план. Я задумав написати героїчний балет з трьома різними сюжетами в трьох різних діях, де б музика кожної дії мала різний характер. Узявши для кожного сюжету кохання поета, я назвав цю оперу «Ніжні музи». Перша дія, у високому стилі, була присвячена Тассо, друга, у ніжному, – Овідію, а третя, під назвою «Анакреон», повинна була дихати веселощами дифірамба. Спочатку я взявся до першої дії і, працюючи із захопленням, уперше пізнав радість музичної творчості. Одного вечора, коли я збирався йти в Оперу, я відчув, що мої ідеї владно охопили мене. Я кладу гроші назад у кишеню, біжу додому, зачиняюсь у себе, лягаю в ліжко, щільно опустивши всі запони, щоб не просочувалось денне світло… Віддавшись поетичному і музичному натхненню, я швидко, за сім чи вісім годин, написав найкращу частину першої дії. Можу сказати, що моя любов до принцеси Феррарської (адже я сам був тоді Тассо) і мої шляхетні і горді почуття до її несправедливого брата подарували мені ніч, у сто разів чарівнішу, ніж коли б я провів її в обіймах самої принцеси. Вранці в голові у мене залишалася тільки мала частина того, що я написав; але це мале, майже стерте втомою і сном, не переставало свідчити про силу мелодій, рештками яких воно було.

Та все ж я тоді я недовго займався цією роботою, бо мене відвернули від неї інші справи. Поки я старанно відвідував будинок пані Дюпен, пані де Безенваль і пані де Брольї, до яких я й далі зрідка навідувався, мене не забули. Граф де Монтеґю, гвардійський капітан, дістав призначення посланником до Венеції. Цим призначенням він був зобов’язаний де Баржаку, до якого наполегливо підлабузнювався. Обидві жінки і абат Аларі з Французької Академії, з яким я теж іноді зустрічався, знали його брата, кавалера де Монтеґю, котрий був придворним дофіна. Пані де Брольї, знаючи, що посланник шукав собі секретаря, запропонувала на це місце мене. Ми почали перемови. Я просив п’ятдесят луїдорів платні – гроші дуже невеликі для посади, що вимагає представництва. Він погоджувався дати мені тільки сто пістолів і хотів, щоб я їхав за свій рахунок. Пропозиція була сміхотворна. Ми не могли дійти згоди. Пан де Франкей, що намагався утримати мене в Парижі, наполіг на своєму. Я залишився, а пан де Монтеґю поїхав з іншим секретарем, на ім’я Фолло, якого йому призначили в міністерстві закордонних справ. Не встигли вони приїхати до Венеції, як посварилися. Фолло, побачивши, що має справу з божевільним, утік від нього, і пан де Монтеґю, залишившись лише з молодим абатом де Біні, котрий був тільки писарем і не міг виконувати роботу секретаря, отож знову звернувся до мене. Його брат, людина розумна, зумів заманити мене, давши зрозуміти, що посада секретаря пов’язана з певними правами, і я погодився на тисячу франків. Отримавши двадцять луїдорів на дорогу, я вирушив у дорогу.

З Ліона мені дуже хотілося поїхати в Мон-Сені, щоб проїздом побачити мою бідолашну матусю, але я спустився Роною і сів у Тулоні на корабель, як через війну і задля ощадливості, так і для того, щоб отримати паспорт у пана де Мірпуа, який керував тоді Провансом і до якого мене направили. Пан де Монтеґю украй потребував мене і засипав мене листами, кваплячи мій від’їзд. Але непередбачений випадок затримав мене.

У той час у Мессіні лютувала чума. Англійський флот, що стояв у гавані на якорі, оглянув фелуку, на якій я мав плисти. Внаслідок цього, коли після довгого і тяжкого плавання ми прибули до Генуї, нас піддали тритижневому карантину. Пасажирам запропонували на вибір провести його на борту судна або в карантинному пункті, у якому, як нас попередили, ми знайдемо тільки голі стіни, оскільки його ще не встигли обставити. Всі вибрали фелуку. Нестерпна спека, тіснява, неможливість рухатися і паразити змусили мене піти на ризик і віддати перевагу карантинному пункту. Мене відвели у великий триповерховий і зовсім порожній будинок, де я не знайшов ані вікна, ані столу, ані ліжка, ані стільця. Не знайшлося навіть ослінця, щоб сісти, і оберемка соломи, щоб лягти. Мені принесли мій плащ, мої спальні речі, дві валізи, за мною замкнули важкі двері з важкими замками, і я залишився сам, щоб вільно розгулювати собі на втіху по всіх кімнатах і з поверху на поверх, усюди знаходячи ту саму самотність і ті самі голі стіни.

І все ж я не розкаявся в тому, що вибрав карантинний пункт, а не фелуку. Як новий Робінзон,