Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Розговорились. Чоловік назвався Іваном Авдєєвим, родом з Рязані. За що сидить? Ні за що. Тут таких більшість.

Через кілька хвилин Микола Степанович одержав повну інформацію про те, що таке табір, хто в ньому сидить і за що, які роботи ведуть, хто ними керує.

В інформації нового знайомого не було чогось такого, що могло перелякати новачка, про табір говорилось як про звичайне виробництво, про хороших людей, які на ньому працюють.

– Невже тут немає справжніх злочинців? – дивувався Гаєвський.

– Як нема? Є, і великі. Але це аристократи.

Гаєвський запитливо глянув на нього. Авдєєв посміхнувся:

– Тут аристократами називають злодіїв. Серед них є свої професіонали: кишеньковий орудує по чужих кишенях, домушник по квартирах, а ведмежатник – по вогнетривких касах. Усіх цих панів, що жили з легкої наживи, убивць, що позбавляли людей життя заради грошей, називають аристократами. Вони не працюють, як і справжні аристократи, а живуть і тут з того, що грабують роботяг, таких, як ми з вами. Це бич усіх таборів, це нещастя для мирних працівників. Є вони і в тому бараці, куди вас послали. Отож, будь-те готові: першої ж ночі пограбують усе до нитки.

– Що ж робити? – спитав, наче Авдєєв міг йому відповісти.

– А що можна зробити, коли начальство їм потурає, боїться їх, – була його відповідь.

Гаєвський не міг цього зрозуміти.

– Скажіть, а таких, як ми, багато? – не вгавав він.

– Такі, як ми, основний кістяк табору, його робочі руки.

– І ви не боретеся з цим злом?

– Ні. Начальство не бореться, то де вже нам. Начальство вважає їх своєю опорою, а нас – ворогами.

Це було теж нове. За короткий проміжок часу йому довелося кілька разів дивуватись. Виходить, він потрапив у зовсім невідомий світ.

– Ну, а справжніх ворогів – шпигунів, диверсантів, терористів – нема?

– Таких тут не держать. Для них інші табори, – сказав переконливо Авдєєв. – Тут робоча сила, ну і паразити, оті аристократи.

То були жахливі вісті. Гаєвський не знав про існування цієї касти. Невже зараз заберуть у нього все домашнє і залишать його в самій сорочці. Що ж робити? Кому скаржитись? Хто порятує?

– Зрештою, скоро самі побачите що і як. Систему цю не важко збагнути, – додав Авдєєв.

Далі розмовляти не було часу. А взагалі-то Гаєвський сподівався багато чого почути від Павла Голубенка.

III

Зустріч з Павлом Михайловичем була дуже сердечною. Від Авдєєва Микола довідався, що Голубенко виходить з управління і йде обідати. Першого дня по приїзді Гаєвського ще на роботу не наряджали, бо мусив пройти, як і всі новоприбулі, медогляд, помитись у лазні, здати в дезінсектор одяг. Відбувши всі ці процедури до обіду, пішов під управління пильнувати Павла Михайловича. Він міг би зайти до приміщення, в редакцію, вхід не був заборонений, але йому хотілося зустрітися з ним віч-на-віч, без свідків. Сховавшись за молоду ялинку, чекав. І ось Павло з’явився на порозі і, як мріяв Гаєвський, сам.

У Миколи дужче забилося серце, хотів відразу ж вибігти йому назустріч, але побачив, що той зупинився, задивившись на небо. Північне небо мінилося чудовими барвами – м’якими, яскравими і неповторно прекрасними.

Гаєвський притаївся, впившись очима в друга.

«Про що він зараз думає? – роїлося в голові. – В усякому разі не про мене… В очах туга, яка туга! Таким він ніколи його не бачив».

Хотів знайти в ньому ті переміни, про які говорила Варя. Адже майже рік не бачились, а рік був перенасичений різними несподіванками.

Раптом Павло Михайлович стрепенувся. Може збентежив цей пильний погляд? Він поправив на голові кепку і поволі рушив далі. Аж тепер дорогу йому заступив Гаєвський.

Павло враз зупинився і підняв руки, наче захищаючись від примари.

– Хто це? Хто це? Хто це? – проказав кілька разів. – Не може бути! Це ти, Миколо?

– Я, Павле, я.

Не маючи сили більше стримуватись, Микола кинувся на шию другові…

З Павлом Голубенком Микола познайомився в двадцять другому році – ще на світанку його літературних успіхів. Він бував у Павла вдома досить часто, а згодом хороше знайомство перейшло в дружбу.

Проте ця дружба тоді недовго тривала. Письменницька слава Голубенка росла. З його популярністю не міг помірятись ніхто із його сучасників. Далеко було до нього і Гаєвському. Непропорційність росту віддаляла поволі двох друзів, у кожного з'явились свої інтереси, і дружба обернулась у звичайне знайомство. І аж несподівана зустріч у таборі відновила і закріпила їх дружбу назавжди.

– Звідки ти взявся? – все ще не заспокоївшись, допитувався Павло.

Микола стояв як укопаний, не маючи сили заговорити. Чув, як у горлі клубочаться слова і як прискорено б'ється серце. Яка ж бо зла доля загнала в таку пустиню двох колишніх друзів і кинула одного одному в обійми? Чи, може, це сон? Такий довгий. Ой ні, не сон. Перед ним Павло Голубенко, такий, як у Харкові, у своїй шкіряній коричневій курточці і картатій мисливській кепці. Ці речі привезла йому дружина. В таборі, особливо на далекій Півночі, дозволяли носити домашній одяг, але цим рідко хто користувався, бо речі, як правило, викрадали злодії, яких тут було з цілого Союзу, і тоді доводилось переходити на тілогрійки і стьобані бушлати. Проте Павло Михайлович ходив у домашньому. Своїми добрими карими очима він пильно дивився на Гаєвського, шукаючи змін на його обличчі, і прийшов до висновку, що той схуд, і це, власне, йшло йому на користь, і що смуток визирав з його очей.

– Ти звідки ж приїхав?

– Приїхав учора, пізно ввечері, автобусом з Усть-Вимі.

– Приїхав чи привезли?

– Привезли, звичайно. Хотів з тобою вчора побачитись, та де ж уночі тебе знайдеш.

– Моя «вілла» недалеко звідси, – сказав з характерною для нього інтонацією Голубенко. Говорив поволі, з усмішкою, навмисне вплітаючи в свою чудову мову російські слова так, як їх вимовляють українські селяни. Це виходило у нього неповторно. Але раптом він спохмурнів, згадавши дружину.

– У мене в гостях була Варя, – додав сумно.

– Знаю, бачив.

– Бачив Варю? – здивувався Павло.

– Бачив в Усть-Вимі. Не уявляєш, що творилось у моїй душі, коли побачив її в цій глухомані.

Гаєвський розповів, як зустрілись, як до пізньої ночі проговорили перед порогом хати, де зупинилися на ніч він і його конвоїри.

– Цієї зустрічі повік не забуду. Всього я міг сподіватись, тільки не цього. Я не мав найменшого уявлення про те, що ти тут. Півроку був відмежований від усього світу. Варя мені багато говорила про тебе, про умови, в яких ти живеш, як працюєш.