Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Говорив із Бутеніним. Це теж інженер – військовий хімік, пом[ічник] н[ачальни]ка промисла. Колонізований. Засуджений на 10 літ у 1930 р.

Треба було мені ще говорити з Седорикіним, інженером із бакинських робітників, але я його не застав – він виїхав у Чиб’ю.

З оцих 4-х: Бочарова, Расстреліна, Бутеніна й Седорикіна мені треба написати літ[ературний] портрет.

Власне за день я все зробив і міг би вертати на Чиб’ю, але дуже стомився й вирішив переночувати на II промислі…

До Ле[…] й до Тищенка (інженера) приїхали жінки.

Молоді вони всі, просто діти, а чоловіки молоді по 30 років…

Має дозвіл на побачення із дружиною й Шенгер.

Взагалі в Ухтпечлазі з побаченнями справа стоїть не так зле: дозволяють, не чекаючи 6 місяців перебування в лагері…

Хтось дзвонив із Чиб’ю й переказував мені, що приїхав ще якийсь письменник український. Прізвища не розібрали, і я довго ламав голову: кого ж іще доля затаскала на Ухту…

10. VIII. Пообідавши на II промислі, я пішов на Чиб’ю. В Чиб’ю я прибув о 10 год. вечора і дізнався – прибув до Чиб’ю Володимир Гжицький.

Р. S. Щоб не забути: на II промислі зустрів Романишина – науков[ого] співробітника Укр[аїнського] інст[итуту] радянського будівництва. Він прибув сюди в березні 1933 (виїхав з Харкова 19.II.ЗЗ). Працює в плановому відділі промислу – економістом. Має 10 років.

В Чиб’ю застав Волошина. Він – повернувся з кіноекспедиції з Воркути, Печори і т. д.

11. VIII. Зустріч з Гжицьким. Коли мені сказали, що прибув Гжицький, я ніяк не міг зрозуміти – в чім річ? Знаю, що Гжицький в Дмитлазі, працює в редакції, і нате вам – Чиб’ю.

Виявилось, Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, обстоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло – Ухтпечлаг! А Ухтпечлаґ вважається для всіх лагерів за пугало, за лагерь штрафний і т. д. Ах, який наївний Гжицький!

Розповідав про Дмитлаг: там Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще багато інших. Українців там 40 тисяч чи що. Є окремі українські загони, трудколони і т. д. Дисципліна там суворіша: щодня перевірка, ходять на роботу бригадами, приходять так само і з роботи. Але матеріальні умови там ліпші. Та й зносини з «світом» значно кращі: пошта, газети і т. д. А найголовніше, що там приваблює, це те, що канал мають закінчити на початку 1936 року, – отже, є надія, що в зв’язку з закінченням робіт будуть великі пільги, як і при закінченні Біл[оморсько]-Балт[ійського] канала…

А тут, на Ухті, ніяких пільг, бо ніякого кінця не видко…

Зустрівся Гжицький в Усть-Виму з Варею. Розповідав, що коли вгледів її, не вірив і думав, що збожеволів – почав себе щипати, чи не спить… Та воно й справді: десь за 300 кілометрів од залізниці, на березі якоїсь Вичегди побачити жінку, що звик її бачити в умовах зовсім інших – справді можна отетеріти!

Варя передала мені через якусь жінку посилку. Жінка та їхала в автобусі разом із Гжицьким, але де вона, як її прізвище – ніхто не знає… Треба шукати, бо Варя обіцяла купити в Усть-Виму цукру, а цукор для мене все…

Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших Гжицький нічого не чув. З дружиною він бачився якраз перед відправкою його в Чиб’ю.

Де ж вони? Чи сидять іще в спецкорпусі, чи вже пороз’їздилися по лагерях?

Справа з 5-літнім ювілеєм Ухтпечлага й досі не ясна. Але з усього видко, що нічого такого не буде, бо нічого не робиться в зв’язку з п’ятиріччям. Є чутки, що ювілей одкладається. Кажуть, що на вересень, а інші кажуть, що на роковини Жовтневої революції.

Отже, всі сподіванки на ювілейні пільги – липа, і старі лагерники повісили носа. Та воно таки боляче: в інших лагерях така сила люду звільняється дотерміново, а Ухтпечлаг з цього боку дуже суворий, – тут ніяких «розгрузок», нічого… Та яка комісія сюди заїде?

Комісія Бєлєнького виїхала до Москви. Які наслідки її одвідин – ніхто нічого не знає.

В. З. Гжицький

Ніч і день

після 10 cерпня 1934 р.

До Чиб’ю прибули надвечір. Селище складалось з новозбудованих дерев’яних будинків, переважно барачного типу, подібних до тих, що їх бачив Гаєвський у селі, на березі Вичегди. В єдиному двоповерховому будинку, в центрі селища, містилось управління табору й комбінату, що керувало видобутком і переробкою нафти. Туди і повели конвоїри Гаєвського.

На дверях, перед якими зупинились, було написано: УРЧ «Обліково-розподільчий відділ». Арсланов пояснив:

– Тут тебе приймуть.

Процедура передачі і прийому відбулася швидко, Арсланов одержав розписку, що здав зека, а Гаєвський – папірця до старости барака, в якому тепер мав жити.

Прощаючись з Гаєвським, Арсланов спитав:

– Претензій до нас не маєш?

– Ніяких, – відповів Микола.

Арсланов на хвилинку загаявся.

– Ти щось хотів сказати? – спитав Гаєвський.

– Хотів. Ти не розповідай, як ми тебе конвоювали, не треба.

– Будьте спокійні, – запевнив Микола. Справа була ось у чому: коли Арсланов і Юдін конвоювали Гаєвського з Висьєгонська до Котласа залізницею, на одній пересадці кількагодинний час від поїзда до поїзда використали так, що лишили Гаєвського зі своїми речами і рушницею на станції, а самі пішли до міста, і прийшли по кількох годинах добре під хмелем. Першим питанням Арсланова було: «Ти ще не втік? Молодець».

Ось чого боявся Арсланов – старший конвоїр. Коли б це дійшло до начальства, їм більше в’язнів не конвоювати.

Вийшовши з канцелярії, Микола відчув цілковиту самотність. Тепер уже солдати його не пильнували. Ніхто за ним не ходив по п’ятах, і він не знав, що робити далі. Де шукати барак, у якому житиме? Де знайти старосту? Навколо – ні живої душі. Вертатись назад у канцелярію, не хотілось. Став серед невеличкої площі перед будинком, поставив перед собою чемодан, задумався. Надворі швидко сутеніло, в тайзі, що з усіх боків оточувала селище, ухала сова. Тиша, глушина… Повз Гаєвського зрідка проходили якісь люди, цивільні і військові. Цивільні в чорних одностроях – їх Микола приймав за в’язнів, військових – за конвоїрів, таких, які привезли його сюди.

– З волі? – спитав раптом якийсь чоловік, що несподівано вийшов ззаду і став перед Гаєвським.

Він був середній на зріст, літ тридцяти, русявий, у якійсь комбінованій одежі: трохи табірного, трохи цивільного типу, бо штани мав бавовняні, чорні, табірні, а піджак темно-синій, старенький і досить брудний. Але все це скрашувала лагідна усмішка незнайомого, його веселі очі, які відразу привертали увагу до нього.

– Сьогодні, оце зараз приїхав автобусом.

– Будемо знайомі, – сказав чоловік, простягаючи руку.

Гаєвський потиснув її, назвавши себе. Прізвища нового знайомого не розібрав.

– Куди вас?

– У якийсь барак номер один, а де його шукати…

– Поганий барак, – не дав закінчити