Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Друзі сиділи на поваленій деревині, закритій від людей ялиновим молодняком, недалеко від управління, в якому працював Голубенко секретарем редакції табірної газети. Такі привілеї не всякому давали. Розумне начальство не брало всерйоз його страшної статті і строку.

– Що стосується пошани і поваги, то це перебільшення, звичайно. Яка вже пошана до в'язня, але не нарікаю, скрізь є люди, – розповідав Павло Михайлович. – Зрештою, на всіх посадах, за винятком найвищого начальства і охорони, та й то наполовину, – такі ж, як і ми з тобою. Казала тобі Варя про технікум та його викладачів?

– Казала.

– Всі вони зеки. Дуже порядні люди. Мешкаю з ними в одному гуртожитку.

– Що ж будемо робити? – спитав Микола.

– Працювати.

– Де?

– Де скажуть.

– А література?

Павло гірко посміхнувся.

– Обійдуться, мабуть, без нас.

Друзі замовкли, посумніли. Враз Микола, більш експансивний, схопився з місця:

– Як же так, «обійдуться»? Чому? Учора людину любили, величали, друкували мало не мільйонними тиражами, сьогодні позбавили всіх людських прав і без усякої на те причини, бо ж ніякої провини в цієї людини нема, невідомо за що загнали на край світу і об'явили ворогом народу. Коли б одного, то ще можна б якось пояснити: міг стати жертвою чиєїсь злоби, наклепу, але ж таких тисячі.

– Ото ж я кажу: чому? за що?

– Що ми кому завинили?

– Криком не зарадиш, – спокійно промовив Павло. – Колись усе буде з'ясовано, а зараз…

– Що зараз?

– Треба терпіти. Така наша доля, нічого не вдієш.

– Чому доля? Ти наче миришся з цим станом речей. Адже це трагедія цілих народів. Ти хоч якось можеш це пояснити? Поясни.

– А що поможе?

– Ні, все-таки скажи: як ти собі все це уявляєш?

Павло Михайлович закурив дорогу цигарку – дарунок Варі.

– Може, закуриш?

Микола відмовився.

– Цигаркою не відбудешся, ти заспокій мене, не можу так жити. Може, щось знаєш про все це? Може, Варя що говорила?

Голубенко сумно глянув на друга. Він бачив його душевну муку, але не міг сказати. Мабуть, не було людини в Союзі, котра могла б відповісти на це запитання.

– Я думаю, – почав він, – та й не тільки я, а багато людей, з якими доводилося зустрічатись (а мусиш знати, що тут немало розумних і високоінтелігентних людей), думають, що десь у верхах сидить замаскований ворог, який хоче отими безглуздими репресіями викликати у населення ненависть до влади.

– Припустимо, – не задовольнився відповіддю Гаєвський. – А ЦК?

– Ти думаєш, що і ЦК не обдурюють? Сталін, як тобі відомо, з Кремля не виїжджає, на місцях не буває, він правди не знає. Думає, що все йде так, як він того хоче, і на догоду йому, а може, боячись за свою шкуру, наближені до нього люди саме так представляють стан справ у державі. А недоліки, які є, вони відносять на рахунок ворогів, яких у країні ще багато, з якими треба боротись.

Гаєвський уважно слухав друга і, коли той закінчив говорити, спитав:

– Це що, твої міркування?

Павло Михайлович ніби чекав запитання.

– Я вже говорив, – сказав він, – що це не тільки моя думка. Тут сидять і члени партії з 1907 року, і старші, є колишні члени ЦК, і всі вони такої думки.

Гаєвський нервово гриз травичку, не зовсім погоджуючись з думками товариша, і коли Голубенко замовк, сказав:

– А може, це робиться для великих будов, які на добровільних засадах важко було б здійснити? Я маю на увазі канал, залізниці, нові шахти й міста.

Тепер Голубенко, в свою чергу, не погодився з міркуваннями друга.

– Табір – організація, яка дуже дорого коштує, – заявив він. – Тут багато дармоїдів, нероб, безліч начальників і непростимо низька продуктивність праці. За гроші, які витрачаються на утримання таборів, можна було б мати скільки треба добровільних робітників. Ленін же вчив, що підневільна праця малопродуктивна. Але нема Леніна, нема. При ньому ми не сиділи б. У чому, до речі, тебе обвинувачують? – спитав по хвилині Голубенко, щоб перейти на іншу тему. Гаєвський махнув рукою:

– Ти чув нову приказку: була б людина, а стаття знайдеться? По собі знаєш, за що дістав десять років.

– Та так. Де ночував сьогодні?

– О! – пожвавішав Микола. – Умови, в яких я спав цієї ночі, словами не переказати, пером не описати. На моє щастя, перш ніж піти в той барак злощасний, я випадково познайомився з одним хлопцем. Він тебе знає. Авдєєв його прізвище. І він мене ввів в курс справи. Коли б не це, я сьогодні був би вже голий. Ти не ночував у бараці номер один?

– Бог милував.

– Маєш щастя.

І правда, зустріч з Авдєєвим була для Гаєвського щасливою тим, що хоч тимчасово, на перших порах, урятувала його від пограбування. Перед тим, як іти в барак, Авдєєв, знайомий з усіма таборними порядками, повів Миколу в речову «каптьорку» і здав на схов чемодан та найцінніші речі. Авдєєв мешкав у сусідстві, в кращому приміщенні, як робітник будівельної бригади. В свою бригаду він обіцяв на другий день влаштувати і Гаєвського. Але цю ніч довелося ночувати там, де призначив комендант, – на той випадок, коли б уночі була перевірка.

Барак номер один справив на Гаєвського жахливе враження. Це була низька споруда без стелі і без підлоги – її поступово спалили замість дров «аристократи», про яких говорив Миколі Авдєєв. Уздовж двох довгих стін стояли перпендикулярно до них дерев'яні тапчани на три дошки кожний. Прохід між ними був витоптаний до глибини рова сотнями пар ніг, що хоч і не довго, а все ж бували тут. Цей барак називався пересильним. З трьох поперечних балок, що тримали стіни у вертикальному положенні, звисали три електролампи, які ледве освітлювали середину барака, а решта приміщення тонула в похмурій напівтемряві. На тапчанах лежали люди, переважно без усякої постелі, майже всі були одягнуті, за винятком «аристократів». Ті спали, як удома, на сінниках і подушках, під ковдрами. Інші не роздягались тому, що побоювалися за цілість свого одягу. Це Гаєвський зрозумів пізніше. Над тапчанами тут і там на дротах висіли якісь торбинки. Це здивувало його. І тут до нього підійшов якийсь молодик з веселими шахраюватими очима, спитав, чого йому треба, і, почувши, що він прийшов ночувати, посміхнувся.

– Значить, у наш готель? – промовив, манірно вклонившись. – З волі, значить, чи вже були в таких завєдєніях?

– З волі.

– Дуже радий.

Гаєвський хотів спитати, чи цей веселий чоловік є комендантом барака, але чомусь не спитав. Зрештою, і не потрібно було, бо той сам представився.

– У нас знайдете все, що вам потрібно, як у найкращих готелях Європи. Прошу! – Він вказав рукою на порожній тапчан, на якому нічого не було, крім поперечної дощечки під голову.

– Влаштовуйтесь і будьте як