Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Він зробив кілька кроків до виходу, але подумав мить і повернувся назад.

– Їжі з вами нема? – спитав здалеку. Микола не зрозумів.

– Ви голодні?

– О ні, – заперечив комендант, – але тут є голодні. Якщо у вас є хліб або щось інше їстивне, то треба підвісити, як оці, бачите, торбинки? Бо пацюки з'їдять усе разом з кишенями, якщо в них тримаєте.

Гаєвський здригнувся. Ніякими тваринами на світі він не гидував, крім мишей і пацюків. Самий вигляд цих шкідливих істот викликав у нього відразу і незрозумілий жах.

Комендант ще раз попрощався і пішов геть. Це був якраз представник «аристократів», квартирний злодій, який пишався своєю професією і хвалькувато говорив про неї. На Гаєвського він справив враження розвинутої і якоюсь мірою культурної людини.

Витягнувшись на дошках, Гаєвський подумав: «Перша ніч у таборі не з веселих. Невже весь строк так буде?»

Він гнав геть цю страшну думку. Такого не могло бути. Живе ж Павло Михайлович в людських умовах, і Авдєєв мешкає в нормальному, робітничому бараці. Це тільки його, новачка, хочуть відразу приголомшити, щоб надалі був податливішим.

Гаєвський мав рацію: той, хто послав його у барак номер один, був сам з породи «аристократів». Знаючи, що людина прибула з волі і, певно, має якісь домашні речі, навмисне послав до «своїх», щоб обчистили. Сам комендант був не від того, щоб поживитись, але, побачивши, що новенький нічого не має, пішов собі з барака.

Ще одно дивувало Гаєвського: його, та й всіх інших з барака, ніхто не стеріг. Ніде не було ні вишок, ні варти з гвинтівками. Вирішив завтра спитати Павла. Про сон не могло бути й мови. Після того, як комендант пішов і у помешканні затихли голоси, почалося життя нічних хижаків. В одному кутку тріщали під зубами гризунів дошки чийогось сундука, в другому два пацюки билися за шматок хліба, пищали, наче їх хтось мордував. Врешті щось зашаруділо у нього під головою. Микола схопився і постукав рукою по дошці. Шарудіння припинилось, але лягти він уже боявся. Сів і почав придивлятись до нового оточення.

Крізь досить широкі щілини даху пробивалися блиски місячного сяйва і губились у тьмяному світлі лампи. Місячна ніч заглядала крізь стіни, бо в багатьох місцях повипадала з-поміж колод мохова конопатка. Завдяки такій вентиляції повітря, незважаючи на переповнений барак, було порівняно чисте.

Раптом Гаєвський побачив, як просто по сплячих біг здоровенний пацюк, волочачи за собою довгого голого хвоста. Він, як кіт, перестрибував з тапчана на тапчан, а де був більший проміжок, який не міг подолати, пробивався до узголів'я по дощечці, що з'єднувала тапчани, переходив на другий, і далі простував до якоїсь своєї мети. Нарешті зупинився проти Гаєвського і почав нюхати повітря. Микола чітко бачив, як ворушились його вуса. Гризуна принадив запах хліба, що висів у торбинці, підвішеній на дроті. Не гаючись, пацюк вибрався на сплячого господаря, підвівся на задні лапки, щоб дотягнутись до його торбинки, підскочив і вчепився за неї зубами. Ще мить – і він, ухопившись передніми лапками, виліз би на торбинку, та, мабуть, слабо вчепився, бо зірвався і впав на сплячого. Той прокинувся і спросоння сів на ліжку. Почулася така добірна лайка, якої Гаєвський ще ніколи не чув. Дісталося там і богові, й чортові, й таборові, і тим, хто його сюди посадив, і пацюкам. Він устав і підвісив свій хліб у торбині вище. Потім ліг і відразу знову захропів.

Десь перед світанком заснув і Микола. Йому снилося, що по ньому бігали пацюки, потім один з них обернувся в конвоїра Арсланова і сказав: «Звикнеш, не журись».

IV

Не довго довелося мучитись у цьому тимчасовому бараці, до якого, зрештою, Гаєвський звик, як звикаєш до невиліковного хронічного болю. Вранці йшов на роботу, в полудень приходив, одв'язував з дроту над тапчаном казанок, у якому зберігав шматок хліба. По обіді йшов до свого друга Голубенка, з ним до вечора швидко минав час. Іноді до них приєднувались і мешканці гуртожитку – вчителі і викладачі технікуму. Люди літні, солідні, статечні. Були тут навіть два професори, інженер-шахтобудівельник, якого обвинуватили в шкідництві – дуже модне на той час обвинувачення, – хоч він і не знав за собою ніякої провини. То був типовий російський інтелігент-патріот, який у 1917 році беззастережно перейшов на бік революції і віддано працював. Так само працював він і зараз, у технікумі, віддаючи свої знання молодому поповненню майбутніх інженерів. Було ще кілька вчителів середніх шкіл з різних міст Союзу. Всі вони знали Павла Михайловича, його твори, дехто знав і Гаєвського, вірніше, його роман, перекладений на російську мову.

«Де працював?» – це перше, про що питав при зустрічі Голубенко. І Микола розповідав про свій робочий день, про враження від нової обстановки і людей.

– Сьогодні я різав дрова у лісі з німецьким пастором, – сказав якось Микола, – він новачок, як і я. Розповідав мені про свою молоду жінку, з якою недавно одружився. Допитувався, чи довго доведеться йому сидіти. Я кажу: вам строк у документах вказано, чого ж питати? Не вірить, не може бути, повинно щось змінитись. Не знаю, на що німець надіється. Побачивши, що я не співчуваю йому, перестав зі мною говорити, зате я мав змогу милуватись природою. День чудовий, ліс прекрасний, але від цього ще гострішою стала туга за рідним краєм, за домом, за Україною. Мимоволі сльози набігали на очі. Дивно, що нас відпускають без конвою. Я думав, що без нього тут і кроку не ступиш.

– А навіщо конвой? – відповів Голубенко. – Куди втечеш? Їхав же сюди, бачив ті безкраї простори, непрохідні лісові хащі. Все це враховано. Та й від кого тікати? Від Радянської влади? А хіба не за неї ми боролись? Я розпитував, – вів далі Павло Михайлович, – старожилів, які вже одбули по кілька літ строку, чи тікали з табору політичні, тобто «контрики», як називають тут нашого брата. Виявляється, що не було жодного випадку. Тікали тільки блатні. А «контрики» були і залишились радянськими людьми. Та й чого їм тікати? Все скоро виясниться.

Микола усміхнувся:

– Не знаю, чи ти так думаєш, чи тільки мене потішаєш?

– Інакше не можна думати, правда неодмінно переможе.

– Правда? Хочеться вірити, – зітхнув Гаєвський.

– Треба тільки «зберегти здоров'я». Це гасло всіх в'язнів, «соціально небезпечних» і «соціально шкідливих».

Голубенко закурив і простягнув цигарки Миколі.

– Якщо вже твердо дотримуватись цього гасла, то не слід би й курити, – сказав Гаєвський.

– Людина слабка, – пожартував Павло Михайлович, – а берегтися справді треба. Хто зна, може, ми ще колись і в Києві працюватимемо, як ти думаєш?

– Нічого я не можу на це сказати.

– У всякому разі тобі треба знайти роботу постійну і менш виснажливу.

– Хіба це від мене залежить?