Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Працюючи в табірній газеті «Рабочий Севера», Павло Михайлович за короткий час завоював загальну симпатію співробітників і начальства. Цей скромний, непоказний на вигляд чоловік умів очарувати кожного. Він полонив людей, що стояли на різних щаблях культури й освіти, розумним ласкавим словом, тактом, неповторним, тільки йому притаманним гумором, приємним дотепом, чарівною усмішкою, м'яким, трохи хрипким голосом. За кілька днів після прибуття в Чиб'ю його уже знав весь табір. Начальство називало його по імені і по батькові, тимчасом як до інших в'язнів зверталося на «ти». Ось він і вирішив використати свій «вплив» і поклопотатись, щоб другові дали посильну роботу. Однак клопотатись не довелося. Наступного ранку в дверях барака номер один з'явилися конвоїри і нікого звідти не випустили. Старожили знали, що це означає готуватись до етапу. Почалась метушня. Кожен зек складав у мішок своє немудре майно – пару білизни, одежину, яку ще не вкрали вурки (а не вкрали тільки тому, що вона нічого не варта), шматок хліба, який не встигли з'їсти вночі пацюки, казанок, кухоль, ложку і чекав команди виходити на подвір'я.

Майже всі йшли охоче, бо дуже дався взнаки барак з блощицями й пацюками, злодії, що не давали спокійно відпочити після роботи, погані харчі. Правда, Миколі шкода було розлучатися з Павлом, але мусив миритися, тим більше, що хотілось якоїсь постійної роботи. Тут ним, безвідмовним, нарядник затикав усі дірки, аж до робітника на кухні. Довелося кілька днів носити воду, різати дрова, чистити картоплю. Ось тоді й згадав слова Арсланова: «Скажуть убиральню чистити – чисть, не кажи: не буду!»

Етапників вишикували перед бараком, як солдатів, у два ряди, і почалася довга, нудна перекличка. Прийшов і завгосп етапу. На радість Гаєвського, це був Авдєєв, його перший знайомий у таборі. Він мав одержати хліб і продукти для людей на всю дорогу і по ріці сплавляти їх за етапом. Йому було дозволено взяти двох зеків, щоб допомагали одержати продукти, вантажити їх, а потім правити шнягою і оберігати навантажене на ній добро. Авдєєв вибрав Гаєвського, його підтримали конвоїри, але Микола від цієї честі відмовився, заявивши, що хоче йти пішки.

Людей, призначених на етап, конвоїри перелічували по кілька разів. Хоч їх було небагато, чоловік вісімдесят, не більше, та все щось не сходилось, бо завжди когось забували: то завгоспа, то лікпома, то хтось занедужав – і знов цифри не сходились. А для деяких вохрівців рахунки в межах восьмидесяти прирівнювались мало не до вищої математики. Аж по добрій годині все було готове. Один солдат з гвинтівкою побіг на чоло колони, а її начальник звернувся до етапників із звичайним у таких випадках застереженням:

– З цієї хвилини етап переходить у розпорядження конвою. За непідкорення конвоїрові, самовільний вихід з колони, за непослух конвой має право застосовувати зброю без попередження. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – озвалося кілька голосів.

– Рушай, – пролунала команда, і колона поволі потяглася трактом.

Етап здебільшого складався з простих селян, робітників, кількох інтелігентів середнього віку. Було й кілька молодих хлопців, але майже всі вони блатні, злодії, рецидивісти. Для них етап був своєрідною прогулянкою. Це, насамперед, зміна місця, більші можливості пограбувати товаришів у дорозі і на постоях. Для решти ж, для трудівників, кожен етап був тяжким випробуванням: він знімав їх з постійних місць, відривав од більш-менш постійної роботи і вів у невідоме. До того ж у дорозі доводилося терпіти знущання добре організованої зграї бандитів-рецидивістів.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

11 серпня 1934 р.

Котлас11.VIII.34 р.

Дорогой Мум!

Доехала благополучно в Котлас, но пароход опоздал, и я не успела к поезду в тот же день, поэтому пропустила прямой вагон до Москвы. Решила ехать с пересадкой в Вятке. Все в порядке. Настроение тоже неплохое. Не знаю, смогу ли все сделать в Москве, потому что билет действителен только 6 суток. Послала из Усть-Выми тебе кое-что из продуктов, телеграфируй о получении в Харьков. Здорова. Ребятам купила подарки от тебя. Целую и люблю. Жду обратного возвращения к тебе с нетерпением.

Варя.

Із щоденника Остапа Вишні

12–15 серпня 1934 р.

12. VIII. Дістав телеграму од Варі з Котласа: доїхала благополучно. Телеграму датовано 11.VIII. Значить, з Котласа вона виїде 12, а 14 буде в Москві. Слава богу, що ця подорож пройшла добре для неї…

Посилка знайшлась. Ах, моя Варька! Як вона дбає про мене! А чи буде коли-небудь такий час, щоб я зміг віддячити їй за всі турботи про мене!?

Гжицький працює на загальних роботах: місить глину, носить землю і т. д. Живе в шальмані. Прохав, щоб його хоч помістили в краще приміщення – та не виходить: доки не дістане призначення – нічого не можна зробити. А з призначенням теж нічого невідомо. Він – агроном-лісовод. Прохав я зав[ідуючого] с[ільсько]-г[осподарського] сектора – може його до себе візьме на роботу – обіцяв. Гжицький і сам хоче працювати по сільському господарству. Та це ж коли ще виясниться: а тепер піряй глину.

Повний лагерь чуток: і взагалі про ліквідацію лагеря, і про зменшення люду, про залишення з підприємств тільки I пр[омисла], II пром[исла] і Воркути. Печору ніби буде законсервовано і т. д. і т. п.

Уже готуються ніби переводити в’язнів до інших лагерів…

Це так звані лагерні – «радіопараші».

А от що напевно – так це те, що мене «пруть» із гуртожитка гіртехнікума. Та й кажуть, що викладачі взагалі не будуть там жити – приміщення буде виключно для студентів. Студентів збільшується – набирають I-й курс щось 100 чоловіка чи що.

Куди підеш?

І. Г. Добринін поїхав в геол[огічну] експедицію. Я прохав комендатуру дозволити тимчасово перебратися на його місце. Так ніби дозволили, та боязко, бо дозвіл цей виходить з дуже малого начальства: дізнається «велике» й викине, а тоді вже не знатимеш, куди ткнуться…

От, біда мені!

13. VIII. Розказують, що комісія винайшла в УРО неприємні речі – такий там кавардак, що ні чорта не розбереш. Люди пересиджують свої строки і т. д.

Чистка, кажуть, в УРО буде велика.

А уро’вці – це «начальство». Там працюють в’язні, але з «битовиків», і такі «пуриці», що підступити не можна.

А як же ж? – Вони ж розпоряджаються долею людей, од них залежить призначення на ту, чи на ту роботу…

14. VIII. Сум. Такий сум і такий кепський настрій, що й не говори!

В зв’язку з помешканням та взагалі з невиясненим станом моїм щодо літературної роботи, не знаю, чи братися мені за роман, чи ні…

Та й де ти його писатимеш?!

А Мороз мовчить, і на мій рапорт – ні звука.

Варя, очевидно, вже в Москві. Так за моїми розрахунками. Вона, очевидно, 12 виїхала з Котласа, а сьогодні в Москві…

А що