Читати книгу - "Сповідь"

На практиці моя робота виявилася не такою важкою, як я побоювався, адже я не мав досвіду і перебував при такому ж недосвідченому посланникові. Його неуцтво й упертість, як навмисно, йшли наперекір усьому, що підказували мені, для користі короля і його власної служби, здоровий глузд та деякі знання. Найрозумнішим його вчинком стала дружба з маркізом де Марі, іспанським посланником, людиною спритною і проникливою, котрий міг би чудово водити його за ніс, якби захотів, але, зважаючи на спільні інтереси обох держав, зазвичай давав йому досить слушні поради, хоча Монтеґю і псував усе, вносячи в їхнє виконання дещо від себе. Єдина справа, над якою вони працювали спільно, полягала в тому, щоб змусити венеціанців дотримуватися нейтралітету. Ті в свою чергу запевняли в точному його дотриманні, тоді як самі не криючись забезпечували австрійські війська бойовими запасами і навіть рекрутами під виглядом дезертирів. Пан де Монтеґю, який, гадаю, хотів сподобатися республіці, змушував мене в усіх його депешах запевняти, що Венеція ніколи не порушить нейтралітету.

Упертість і тупість цієї жалюгідної людини щохвилини змушували мене писати і робити різні дурниці, оскільки він цього вимагав, і від цього моя праця ставала іноді нестерпною і навіть майже нездійсненною. Наприклад, він неодмінно хотів, щоб більша частина його депеш королю і міністрові була зашифрована, хоча ті і ті не містили зовсім нічого такого, що потребувало б подібної обережності. Я заявив, що між п’ятницею, коли приходили королівські депеші, і суботою, коли відправлялися наші, дуже мало часу, щоб устигнути стільки зашифрувати і написати велику кількість листів, які мені доводилося відправляти з тією ж поштою. Він знайшов чудовий вихід: заздалегідь готувати в четвер відповіді на депеші, які повинні були прийти в п’ятницю. Ця ідея здалася йому такою вдалою, що я міг скільки завгодно говорити йому про неможливість і безглуздість її здійснення, та мені все одно довелося йому підкоритися. Весь час, поки я залишався в нього на службі, я записував кілька кинутих ним протягом тижня слів, набирав там і тут кілька маловажних новин і, запасшись цим унікальним матеріалом, у четвер вранці приходив до нього з чернетками депеш, що їх треба було відправити в суботу. Перед відсиланням я вносив у них деякі додавання чи виправлення, зважаючи на ті депеші, що приходили в п’ятницю.

У нього була ще одна забавна риса, що надавала його кореспонденції неймовірного комізму, а саме: він хотів посилати кожне повідомлення до його джерела, замість того щоб дати йому йти своїм шляхом. Він повідомляв панові Амло придворні новини, панові де Морепа – паризькі, панові д’Авренкуру – шведські, панові де ля Шетарді – петербурзькі, а іноді кожному – відомості, що надходили від нього самого, які я тільки трохи перефразовував. Оскільки з усього, що я приносив панові Монтеґю на підпис, він переглядав тільки придворні депеші, а депеші інших посланників підписував не читаючи, це почасти давало мені можливість складати новини на свій лад, і я міг принаймні надсилати їх у перехресному напрямі. Але мені було неможливо надавати розумного вигляду головним депешам, я був щасливий, коли йому не спадало на думку додати кілька рядків своєї вигадки, що вимушувало мене повертатися в канцелярію, поспішно переписувати всю депешу, прикрашену цим новим самодурством, яку треба було ще зашифрувати, – інакше він не підписав би її. Разів двадцять з любові до його слави мені хотілося написати шифром не те, що він сказав; але, розуміючи, що ніхто не вповноважував мене на подібне самоправство, я дозволяв йому шаленіти на власний ризик, задовольняючись тим, що сміливо говорив йому про все, але виконував свій обов’язок.

Прямота, старанність і мужність, з якими я завжди виконував свої обов’язки, заслуговували на більшу винагороду з його боку, ніж та, яку я врешті-решт отримав. Настав час, щоб я став нарешті тим, чим я повинен був стати і став – завдяки щасливій натурі, подарованій мені Небом і вихованню, даному мені найкращою із жінок і самим собою. Покинутий напризволяще, без друзів, без поради, без досвіду, в чужій країні, служачи чужому народу, серед натовпу шахраїв, які ради своєї вигоди і боячись несхожої на них людини підмовляли мене діяти заодно з ними, я не тільки вистояв, а й добре послужив Франції, хоча нічим не був їй зобов’язаний, і ще більше – її посланникові. Обіймаючи доволі помітну посаду, я заслужив і добився поваги республіки, інших посланників, з якими ми листувалися, і прихильності всіх французів, що оселилися у Венеції, не виключаючи й самого консула, якого я мимоволі усунув з місця, що належало йому по праву, а мені завдало більше клопоту, ніж утіхи.

Де Монтеґю, цілком віддавшись у руки маркіза Марі, який не цікавився його обов’язками, сам нехтував ними до такої міри, що, коли б не я, то французи, котрі жили у Венеції, і не помітили б навіть, що там є посланник їхньої країни. Коли вони приходили до нього, потребуючи його заступництва, він випроваджував їх, не бажаючи навіть їх вислухати. Вони припинили з ним будь-які стосунки, і тепер їх не бувало ні в його почті, ані за його столом, та він і не запрошував їх. Я часто робив за свого начальника те, що повинен був робити він, і робив французам, що зверталися до нього чи до мене, всі послуги, які від мене залежали. У будь-якій іншій країні я зробив би й більше, але, не маючи можливості бачитися з потрібними людьми на їх службі, оскільки сам служив, я часто був змушений звертатися до консула; а консул, який влаштувався в країні, де була його родина, мусив діяти з осторогою, і це заважало йому робити все, що він хотів би. Однак іноді, бачачи його нерішучість, я наважувався на ризиковані вчинки, багато з яких мені вдавалися.

Спогад про один з них досі викликає у мене сміх. Ніхто й не запідозрив би, що театрали Парижа зобов’язані мені втіхою бачити Коралліну[121] та її сестру Каміллу;[122] та це справді так. Їхній батько Веронезе разом з дітьми вступив до італійської трупи і, отримавши дві тисячі франків на дорогу, не поїхав, а спокійнісінько влаштувався у Венеції до театру Св. Луки,[123] куди Коралліна, незважаючи на те, що була майже дитиною, привертала багато народу. Герцог де Жевр, як перший радник короля, написав посланникові, вимагаючи батька і дочку. Де