Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

На щастя, у цій затії «Оустрал» мала добровільного партнера: Комісію з атомної енергії США. «Оустрал» зголосилася сплатити приблизно 90% із шести з половиною мільйонної вартості «геологорозвідувального» проєкту, а Комісія з атомної енергії забезпечила те, чого у приватної компанії з Х’юстона не могло бути, як-от: уран і плутоній, детонатори і спеціальні прилади для вимірювання радіоактивних опадів. Задіяні в проєкті «Рулісон» хлопці були настільки впевнені, що нова авантюра з розриву пластів вигорить, що рекламували її як наступний найбільший технологічний стрибок Америки ще до початку випробувань: «Оскільки наше суспільство постійно вимагає більше екологічно чистої енергії, ми підтримуємо енергійні зусилля забезпечити новій технології ядерного стимулювання швидку комерціалізацію». Ви правильно зрозуміли. Ядерне. Стимулювання. Навіщо ломитися навпростець дідівськими методами бурових вишок і свердел, якщо маєте можливість вивільнити газ на-гора, скориставшись атомною бомбою? Найпевніше, бруду менше.

Наприкінці того ж літа 1969 року окремі елементи ядерної бомби доставили «спеціально обладнаними державними фургонами» до епіцентру події, так званого гирла свердловини «Оустрал» у Рулісон, приблизно за п’ять миль від автостради I-70. Місце вибуху огородили й оточили озброєною охороною, люб’язно наданою приватним підрядником «Вакентхат сервіс». Керівник проєкту виявив обережність і вдався до додаткових заходів безпеки. «Остаточну комплектацію вибухівки завершили під наглядом «системи колегіальної підтримки» в гирлі свердловини у відгородженій зоні відчуження», — деталізував він у фінальному звіті. «До «системи колегіальної підтримки», або «концепції роботи у парах», вдалися з метою захисту ядерного вибухового пристрою після прибуття і до детонації». Щоб ви не сумнівалися, один чувак може напартачити або втратити здатність розсудливо міркувати, стикнувшись з відповідальністю дати лад ядерній бомбі, але на цей випадок у хлопака поруч є товариш. Тож двоє чуваків, а не один: у цьому й полягали заходи безпеки. Після того як ядерну бомбу зібрали, «Оустрал» на короткий час стала щасливою власницею ядерної зброї вагою у 1250 фунтів і потужністю 43 кілотонни. Зброї, приблизно втричі потужнішої за бомбу, яка знищила Хіросіму і вбила приблизно половину з її 300 тисяч жителів.

Хоч це було важливо для «Оустрал» та решти нафтогазової промисловості, успіх проєкту «Рулісон», певно, був настільки ж важливим для Комісії з атомної енергії та її ініціативи «Мирний атом». Невдовзі після того, як США в серпні 1945 року підірвали другу ядерну бомбу над ще одним густонаселеним японським містом, поставивши завершальний руйнівний знак оклику в кількості жертв серед цивільного населення у Другій світовій війні, Комісія з атомної енергії спрямувала свої зусилля на підтримку наукового прогресу, але, на щастя, в менш смертоносному напрямі. Чимало молодих фізиків і хіміків, які допомагали розробляти скинену на Японію зброю, почасти відчували докори сумління, навіть якщо були певні, що моральна правда на їхньому боці. Американські політики наполягали, що скидання атомної бомби зберегло мільйони життів, які були б втрачені, якщо б війна тривала. А кількість втрат в Японії невпинно зростала через тижні й місяці після війни, бо ще тисячі помирали через наслідки радіаційного отруєння. Генерал, відповідальний за застосування ядерної зброї США, прагнучи полегшити національне сумління, у листопаді 1945 року казав сенаторам, що жертви радіаційного опромінення помирають «досить швидко і, як я зрозумів зі слів лікарів, без зайвих страждань. Фактично, за їхніми словами, це дуже легка смерть». Більше як через десятиліття після бомбардування Хіросіми й Нагасакі кількість жертв все ще зростала. Довготермінові дослідження підтвердили, що люди, які зазнали впливу високих доз радіації, з блискавичною швидкістю помирають від раку. За даними проведеного наприкінці 1959-х років дослідження, у тих, хто перебував найближче до зони вибуху й вижив, імовірність захворіти на лейкемію була у тридцять разів вищою.

Утім, на той час «Мирний атом» у Сполучних Штатах як з огляду на наукові відкриття, так і популяризацію, йшов повним ходом. Американські науковці й інженери завдали світові небачених раніше ядерного руйнування й гуманітарної катастрофи, але тепер ті ж самі науковці й інженери працювали над застосуванням атому в енергетиці, медицині, сільському господарстві й транспорті. Усе на благо. До справи долучився і найбільш шанований в Америці казкар. У січні 1957 року телевізійне шоу Волта Діснея «Діснейленд» присвятило цілу годину випуску «Завтралії» темі «Наш друг — атом». Історія атому схожа на «казку», пояснювала диснеївська команда. Зокрема ту, в якій рибалка закидає невід і витягає пляшку з великим страшним джином всередині. Після Хіросіми й Нагасакі «атомного джина звільнили, і його руйнівна сила була загрозливо страшною», пояснив оповідач. «Ми наче той рибалка. Коли він уперше уздрів жахливу личину джина, то зрозумів, що краще б він ніколи не знаходив ту посудину. Але у нашої казки щасливий кінець. Рибалка мав можливість подружитися зі своїм ворогом. І, на щастя, наука має свій спосіб зробити те ж саме. Мудре використання атомних скарбів залежить від нас. Тоді чарівні дотики джина поширяться по всьому світу і він передасть дари науки усьому людству».

До 1969 року, коли Комісія з атомної енергії витратила понад половину свого бюджету на мирне застосування атомної енергії, дари почали переходити з теоретичних у практичні. Важливою стала поява атомних реакторів для виробництва електроенергії, що, як обіцяв голова Комісії з атомної енергії Гленн Сіборг, мало запобігти очікуваній кризі. «За тієї швидкості, з якою ми мині викидаємо в атмосферу вуглекислий газ (шість мільярдів тонн щороку), упродовж наступних кількох десятиліть тепловий баланс атмосфери може змінитися настільки, що спричинить помітні зміни клімату — зміни, які можуть виявитися нам непідвладними, навіть якщо до того часу ми досягнемо значних успіхів у наших програмах з модифікації погоди», — сказав доктор Сіборг присутнім на відкритті виробництва у Сан-Дієго. «Я, наприклад, й надалі, щоб зігрітися, надавав би перевагу подорожам до екватора, ніж ризикувати таненням полярної криги й зануренням під воду через підняття рівня світового океану деяких наших узбереж». Він виголосив цю промову ще 1966 року.

Голова Комісії з ядерної енергії розхвалював розвиток переносних ядерних установок і атомних електростанцій на баржах, які можна було б негайно буксирувати у місцини після торнадо, землетрусів чи ураганів. Комісія також працювала над розробленням дослідницького апарата для глибоководних занурень, що живився б від ядерної установки,