Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Комісія з ядерної енергії також розробляла деякі чудові технології для космосу на кшталт ракетних двигунів, які отримували живлення від запущеного ядерного реактора. Мініреактор — завбільшки з ваш робочий стіл і здатний виробляти енергії більше, ніж електростанція Гувера, — забезпечив би необхідну для міжпланетних мандрівок тягу. Були розробки щодо обладнаних ядерними двигунами надзвукових літаків (з Нью-Йорка до Лондона за 30 хвилин!), поїздів і навіть автомобілів. Атомні автомобілі? Невже? Обладнане атомним двигуном торговельне судно вже ходило відкритим морем. Досліджувалося використання контрольованих доз радіації, щоб зберігати свіжими м’ясо, фрукти й овочі. Ми могли за допомогою певної кількості радіації подовжити удвічі термін споживання всього — від біфштекса до персика. Ми й досі до цього вдаємося, до речі. Адміністрація з контролю ліків та харчових продуктів США зазначає, що це особливо дієво у випадку ракоподібних та свіжої спаржі. Пошукайте міжнародний символ опромінення, Radura, на ваших місцевих раках.

Проєкт «Рулісон» потрапив під спеціалізовану статтю програми «Мирний атом», сміливу спробу поставити потужність атомних бомб на службу промисловим цілям — не просто атомну енергію, а й фактично зброю як таку. Операцію назвали на честь уривка з Біблії, Книги пророка Ісаї 4:2: «І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи»2 (Комісія з ядерної енергії зробила мудро, обравши для назви проєкту лемеші, а не серпи). Пристрасним прибічником «лемешів» був відомий фізик-ядерник Едвард Теллер, особливо щодо можливостей, які вони надавали «географічній інженерії».

Планувалося на початку 1960-х років вдатися до застосування ядерних бомб для гірських копалень просто неба, видобування у відкритий спосіб і розробки кар’єрів; для зміни русел річок і створення величезних рукотворних озер; для глибоководного порту на Алясці, каналу на рівні моря в Ізраїлі і навіть нового Панамського каналу. Коли ви насправді об’єктивно подивитеся на можливості того, що не може робитися за допомогою атомної бомби?

Доктор Джон Гофман, голова біомедичного відділу однієї з провідних лабораторій Комісії з ядерної енергії, намагався натиснути на гальма. Одні лишень ядерні випробування вже засвідчили потенційно небезпечний рівень радіоактивного йоду в поставках свіжого молока до Юти. Йому зовсім не припало до душі рішення Федеральної ради з радіації щодо цієї проблеми, яке полягало просто в перегляді їхнього власного визначення, що становить «прийнятний для здоров’я ризик». Адміністрація з контролю ліків та харчових продуктів США, з жалем зазначав Гофман, «розв’язала проблему, оголосивши, що безпечний рівень радіоактивного йоду в молоці насправді втричі вищий, ніж вважалося раніше». Гофман гостро усвідомлював довготермінові наслідки радіації. Двоє його колег із лабораторії воєнного озброєння занадто молодими померли від лейкемії. «Приблизно в 1965 році я вирішив, що мушу висловитися на нараді директорів з управління Панамським каналом, — пояснював Гофман, переповідаючи через роки цю історію. — Я сказав, що висновок біомедичного відділу такий: ідея розширити Панамський канал водородними бомбами — біологічне божевілля». Едвард Теллер був незадоволений, але решта — не промовили жодного слова».

Керівництво Комісії з атомної енергії також ніяким чином не зреагувало. Пізніше Гофман пояснював, що він і його біомедичний відділ набули у комісії слави «внутрішнього ворога». Очільників і науковців КАЕ значно більше влаштовували «це-можна-зробити» міркування заступника відділу радіологічного здоров’я Служби громадської охорони здоров’я США. Доктор Джеймс Террілл, виступаючи на симпозіумі з питань здоров’я населення і ядерних вибухів, заявив: «Потенційне застосування атомної енергії справді різноманітне й дуже широке. Вона може бути такою ж бездоганною, як чисте повітря, чиста вода і чисті харчі, термін «чистий» має бути окреслений за допомогою норм і стандартів». Інакше кажучи, що насправді було чистим і хто це міг визначити?

1969 року, оскільки Террілл робив заяви такого плану на широкий загал, не зважаючи на застереження Гофмана супроти них, розширення Панамського каналу (чи, можливо, прокопування Нікарагуанського?) за допомогою ядерних вибухів справді стало темою серйозного обговорення в комітеті заступників міністрів Національної безпеки Білого дому. Однак, за словами Сіборга, заступники міністрів зійшлися на думці, що, певно, їм треба здійснити ще кілька ядерних випробувань, перш ніж давати остаточний дозвіл на використання ядерних бомб, щоб краяти нову дірку через Центральну Америку. Звісно, що всі вони стежили за проєктом «Рулісон», аби пересвідчитися, що з того вийде в Колорадо. Так само, як стежив і президент Річард Ніксон, який поділився своїми емоціями з головою КАЕ Сіборгом, усього на восьмий день свого першого терміну в січні 1969 року. «[Президент Ніксон] казав, що в нього особливі забобони щодо цієї програми — на кшталт, як усі люди мають свої дивакуватості та забобони, — написав Сіборг пізніше. — На його думку, її треба було прискорити».

Як і слід було очікувати, проєкт «Рулісон» мав у Колорадо своїх скептиків. Щоб вивільнити 317 трильйонів кубічних футів природного газу з-під сланцевих пластів у Скелястих горах, заявив на відкритому зібранні один з експертів Колорадської гірничої школи, потрібен не один великий вибух, а понад тринадцять тисяч детонацій ядерних бомб потужністю у п’ятдесят кілотонн кожна. Ніхто не може з упевненістю сказати, наскільки багато радіоактивних відходів — мешканці графства Гарфілд, штат Колорадо, познайомляться зблизька з такими радіоізотопами, як криптон-85 і тритій — потраплять у природний газ чи залишаться на місцях, звідки газ видобудуть. Не дуже заспокоїв їх представник КАЕ, який намагався пояснити відносну небезпеку радіоактивності, порівнюючи її з йодом. Звісно, ви не питимете його «прямісінько з пляшки», але «одна крапля, розчинена у склянці води, не завдає шкоди і навіть вбиває мікроби».

Через поданий небайдужою групою громадян позов вибух у Рулісоні відклали до перших чисел вересня 1969 року. А через погоду потім відклали ще на тиждень, оскільки технічні спеціалісти КАЕ побоювалися, що будь-яку радіацію, яка в результаті вибуху опиниться у повітрі, сильні вітри можуть перенести в населені пункти. А тоді, на довершення до всього, коли призначений день нарешті настав, 10 вересня 1969 року, поблизу місця вибуху в горах виявили протестувальників. Коли представник КАЕ оголосив, що з огляду на дотримання агентством правил щодо здоров’я й безпеки населення детонацію припинять, якщо хоча б хтось опиниться в зоні карантину, місцеві хіпі та захисники довкілля сприйняли це за запрошення. Через двадцять п’ять років Честер Маккуері написав про це