Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

від бабусі», але ні — то й ні, зрештою, Узвіз — це майже Монмартр —

28

прокинувся я зранку, годині о п’ятій, і одразу зрозумів, що ти пішла

від мене, прокинувся я зранку годині о восьмій, і зрозумів, що ти

пішла від мене, ну то й що, що ти пішла від мене — все одно знову

нап’юся шуба-дуба-блюз, як він буде спілкуватися з нею, цікаво, ось у Штатах якісь молодята влаштували весілля по скайпу, бо

напередодні весілля в реалі наречений потрапив у лікарню і лікарі

його на власне весілля не відпустили, тому ось так, а як у них там

відбувалася шлюбна ніч – про це історія мовчить. Агнешка обіцяла

йому писати щодня, а потім купити відеокамеру, так що вони наче

і не розлучалися ніколи, хіба це розлука — кілька років, але з часом

почала писати раз на тиждень, потім раз на місяць, а потім зовсім

зникла, а ніхто зі спільних знайомих не міг з певністю сказати, куди

вона поділася – одні запевняли, що вона поїхала волонтером у

африканську країну, змучені голодом і нестачею води мешканці

якої почали гинути від невідомої хвороби, знову це нашестя сарани, інші вірили, що вона стала світською журналісткою і збирає в

Куршевелі інсайдерську інформацію про те, як олігархи поливають

офіціанток шампанським «Кристал» у Куршевелі, просто так туди

не пускають аби кого, Агнешка завжди була добре вихованою

дівчинкою, читала в дитинстві книжку «Пліх і Плюх» Буша в

перекладі Хармса і вчила багато віршів на пам’ять, бо вивчення

віршів розвиває ту саму пам’ять, яка потім усе одно сходить нанівець, я б давно позбувся їх, потім тебе витягують, а ти вже нічого не

пам’ятаєш, сіра потопельниця, наші сіті принесли повідомлення

про дівчину, яку витягли з ріки, що там протікає ріка в тій місцевості, нічого не пам’ятає, навіть як її звати та звідки приїхала, можливо, вона була секретним агентом розвідки на кшталт Мосаду, отримувати секретну інформацію в цій Богом забутій місцині — хто зва-житься на таке, приватним детективом — вистежувала невірного

чоловіка або компаньйона-дворушника, домушника, який мріє

одружитися з власницею родинних діамантів у віці доживання та

поїхати з нею у всесвітню подорож-круїз, як часто там відправляються

у кращий світ такі ось літні пані, вийшла заміж за англійського

бізнесмена, завела двох мопсів і двох дітей, а мріяла подорожувати

та писати романи про побачене й почуте — такі звіти для Арсенія, який ніколи не зможе пережити цей досвід разом з нею, а твій

досвід, переказаний чужими словами, перестає бути твоїм, переходить на іншого, мов сверблячка або мокра напасниця, краще не

ділитися ним з іншими. Арсеній уявляє Агнешку покоївкою в

29

середньовічному замку, в якому любив зупинятися Ян-Казимір, погано опалюване приміщення, скелети в родинних шафах, тіло

красуні-прабабці, замуроване в цеглу підземелля. Нехай вони своєю

мальтозною патокою і кукурудзяним сиропом заллються. Тільки

чиста вода з бюветів біля психіатричної лікарні, відвар з картопляного лушпиння й сушена шкіра апельсинів, які товчуть у ступці й

отримують цедру, яку потім додають у тісто для особливого

аромату. У нього такса і шагомір, у неї кіт, якого хтось викинув на

смітник, у вас там що, прохідний двір? Їх обов’язково треба познайомити, він весь час пише про те, скільки пройшов сьогодні кроків, постмодернізм не виходить за межі літератури, а якщо література

не виходить за межі літератури — це як мертвонароджене дитя, має

бути ґрунт під ногами, скільки кроків він сьогодні пройшов, якщо

все вичитане, мені така література зовсім не цікава. Я хотів влаштуватися в журнал для жінок, мені запропонували накидати

десять тем для статей, там всі ці фото чоловіків і підписи під

фото: «На Максі стринги такої-то торгової марки, він може двадцять

чотири години на добу, і так на Землі виникла нова каста — каста

фрилансерів, а всі ці жіночки пост-бальзаківського віку із зачіскою

сесун теж не можуть писати на таку тему, бо він же може двадцять

чотири години на добу, вони просто накинуться на нього й розірвуть

на шматки, пошматують, мов улюблену сукню, все тут робиться з

любові до ближнього, навіть не знаю, чи вийшов зрештою перший

номер цього журналу, але фотограф там був гарний, хоч і зайвий, як вона дивилася на нього, ставив свою камеру посеред вулиці, таке

собі камео, зараз ходить з палкою для селфі, думає, як прислужи-тися своєму господарю, щоб тінь не впала на нього, застали в

одному номері, хоч і на двох різних ліжках — звичайно, корумпо-ваний владоможець, стовбичила там, як їжак, не знала, куди подіти

руки». Папарацці ганялися за нею по всіх закутках старовинного

замку, вона почувалася, як алхімік Яна Потоцького, якому не

вдалося синтезувати філософський камінь з віслючої сечі, через

що всі вважають його лазером, спалити на найвищому вогнищі, яке

сягатиме вікон спальні. «Як довго ви разом, він розповідав вам про

свої рахунки у швейцарських банках?», задкує раком, поки на горі

не засвистить сирена, не виб’є останню шибку, тут так давно не

робили євроремонт із підігрівом підлоги та стелею, крізь яку видно

зорі, як на свято суккот, коли сахарозаводчик Бродський замовив

архітектору свого будинку — спеціальну стелю, яка розкривається, 30

і ти спиш просто неба, немов патріарх зі своєю родиною, а гастар-байтери, яких тут ніхто не чекав і які щоранку й щовечора мають

перепливати Дніпро туди-сюди, бо там уже інша губернія, у якій

їм дозволено жити, кажуть Кагановичу: «Поговори з ним ти, тому

що ти Лазар, і він Лазар — ви знайдете спільну мову», Лазар, вийди

геть, ще один квест у зачиненій кімнаті — треба грати в шахи наввипередки, завалені вугіллям шахти, залите лимонадом подвір’я.

Коли Арсеній переїхав у столицю, як казав Ленін, щоб вивчити

нову іноземну мову, достатньо прочитати книжку цією мовою, клуб

«Хендрікс у Ілліча», випускниці неелітних вишів розповідають:

«Хочу працювати піар-менеджером, ні, у мене немає досвіду, але

я швидко вчуся, дорослий дядечко говорить: «Правильна дівчина, з колгоспу, але ж вона наркоманка», це позаочі а їй: «Вам не вистачає

на життя? Обов’язково зателефонуйте мені, і я щось для вас

знайду», ні, у нього немає зайвих вакансій, він навіть не може

купити собі яхту, а ви кажете — піар-менеджер. Одного разу мене

запрошували на яхту, маленьку, розміром з якусь комірчину, за

словами її власника, але я її не бачила, звичайно, до яхти справи

так і не дійшли,