Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

пюре, але окріп ти маєш наливати сама. Ніхто не дотримується

правил нервування столу, виходити на кожній великій станції та

боятися не встигнути за поїздом, а що, можливо Грааль знаходиться

саме там, «Знайшов Грааль — і нічого не жаль», точніше «Знайти

б Грааль — нічого не жаль», дві сторони однієї медалі, цікаво, як він виглядає — як усі ці фарфорово-фаянсові пастушки обох

невизначених статей, які декламують одне одному Вольтера:

«Я не згоден із вашими поглядами, але віддам своє життя за те, щоб ви мали змогу їх висловлювати» — це за умови наявності

якихось поглядів, але зараз мати погляди не корисно для шкіри, пергаментної шкіри своїх мертвих, яких ховали в цих розвалюхах

обличчям до землі, вікном на Схід, і якийсь турист з навороченим

фотоапаратом чи навіть з айпадом розгублено озирався навколо, не

в змозі знайти вихід із цього лабіринту, кістяна шия. Еллі боїться

Сибіру — це терра інкогніто, як колись це велике місто, в яке

вона втекла з Ніжину, від огірків і Гоголя, який колись учинив так

само, але в протилежному напрямку, вона навіть ніколи не була в

Сорочинцях з ненависті до бренду, Еллі їде в Сибір, бо так звелів

шеф, а це вам не вільна каса, тут немає чого сказати у відповідь, щоб це виглядало переконливо, а якщо це якась ваза, яку колись

вигадав Буало, чи ні, але якось пов’язано з Буало, або Бурдало, буремні часи революцій, Дивлячись на шефа, Еллі розуміє, що

26

революція не за горами, не за Уральським хребтом, але як

попередити його про це, щоб він зрозумів, революції роблять не в

чистих комірцях і нарукавниках — тут нічого не вдієш, у їхньому

офісі зроблять лікарню або генштаб, гентський фарфор, розбиті

черепки, і сіра рідина колишнього мозку на бруківці, немає на що

чекати, бо плодами революції користуються, як відомо, негідники, а шефа не можна було назвати ні негідником, ані ідеалістом, він

знаходився десь посередині — там, де знаходяться всі теплі, кого

відринуть із вуст своїх. Де в цій парадигмі знаходиться Еллі —

вона не розуміла, ця мерзлячка Еллі, у якої немає муфти або

теплих рукавичок, кохання не гріє збурену кров, Радищев ішов

до свого острогу півроку за возом пішки, чому його не могли хоч

трохи підвезти, ніхто б все одно про це не дізнався, а де ці хвалені

історії про жаль до стражденних від суми та тюрми, цілих півроку, а тут лише тиждень і все. Кохання до себе не може тривати так

довго — ці півроку, можна зненавидіти весь світ і саме завдяки

цій ненависті вижити і повернутися, а можна повернутися завдяки

невичерпній любові, і результат буде той самий, отже між нена-вистю й любов’ю немає жодної різниці.

Арсеній їсть канцерогенного пиріжка, просмаженого в маслі, в якому посмажили до того вже невідомо яку кількість пиріжків, і

розмірковує про те, що зовсім не знає жінок. Зовсім не розуміється

на їхній психології, з тих самих часів, як Агнешка поїхала до Кракова, щоб вивчати готичну архітектуру, тому що з вікон інязу, в якому

вона навчалася, виднівся у повний зріст готичний собор, у якому

відкрили зал органної музики, іноді афіша обіцяла Моцарта, але

Вагнера — чомусь ніколи. Одного разу, поїхавши здавати книжки

в університетську бібліотеку по закінченні навчального року, Агнешка побачила Папу Римського, спочатку перекрили дорожній

рух, віряни та всі причетні й просто ті, хто проходив повз, як

Агнешка, зачаровано дивилися в пустку дороги, навіть не здогадуючись, що вони сподіваються там побачити. Раптом з’явився кортеж, Папа роздавав благословення, монахині в чорних сукнях трохи

нижче коліна співали гімни польською мовою, він зайшов у костел, потім вийшов, Агнешка не знала, що він там робив — мабуть, молився перед тим розп’яттям, під яким звучить Моцарт, поки

глядачі стиха сплять за колоною. Агнешка зовсім не розумілася на

архітектурі, всі знання, які вона могла отримати з цього приводу, 27

обмежувалися вікіпедією, але зачарованість готикою штовхнула її

в польське посольство разом з нікому не відомими композиторами, які хотіли вивчати композицію за кордоном, бо в наших консерваторіях

застарілі методи викладання, таємними адептами авторського

кінематографа, які знімають акторів-аматорів на бульварах ручною

камерою, роздаючи їм попередньо папірці з текстом: «Джон, як ти

міг так вчинити з Мері? Я викликаю тебе на дуель», з-за пам’ятника

Ришельє вибігає Мері й волає: «Ні, не треба! Я кохаю Джона!» і

падає в його обійми, а туристи й бомжі на задньому плані дивляться

на це дійство з великим зацікавленням та знімають його на мобільні

телефони, які перші викинули у смітник, а останні за переліком, та

не за значенням там знайшли, ну то й що, що це не остання модель

та для неї вже не продають ці різноколірні чохольчики, у господарстві

все в нагоді стане, а потім викладають ці екзерсиси на ютуб і стають

знаменно знаменитими, і ось уже всі завсідники бульварів мріють

знятися у них в епізодичній ролі, тому що маленьких ролей не

буває — є невеликі актори, як казав батько авіації Станіславський.

Агнешка думає про Станіславський феномен і про те, що хтось має

поручитися за її платоспроможність, тому що інакше її до Кракова

не пустять — скільки їх, охочих вивчати архітектуру чужим коштом, або написати роман, який ніхто не захоче читати, а інших

письменників у нас для вас немає, Агнешка теж могла б написати

роман про своє життя, але архітектура — музика сфер літери, дуже

багато літер, вона мріє виїхати до Європи літерним поїздом, зловісно

кажуть їй: «Ти будеш чистити там унітази», але вона посміхається —

люди думають лише про нице — ось їхній рівень сприйняття.

Раптом Арсеній отримує у спадок трикімнатну квартиру на Прорізній

від якогось двоюрідного дідуся, якого він ніколи не бачив, але як

стала в нагоді ця родинна спорідненість, продає її, купує однокімнатну

на Подолі, де мають жити всі художники незалежно від статусу та

рівня професіоналізму, бо це місце намолене, решту кладе на

банківський рахунок Агнешки — тепер вона несподівано багатий

Буратіно і може вільно подорожувати світом, хто б міг про це навіть

мріяти. Арсеній ніколи не бував за кордоном, йому подобалася його

однокімнатна квартира, з вікна якого можна було дивитися в

подвір’я-колодязь, зрештою, було б краще, якби на подвір’ї росли

липи або яка-небудь груша-дичка, з якої бабусі полюбляють варити

кислий джем, який