Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

босоніжки, працювала в книжковому магазині, бо так ближче до

книжок (у цьому Еллі їй заздрила), брала кредити, щоб винаймати

кімнату, потім все одно повернулася додому після панічного

нападу, про який не любила нікому розповідати, зненацька для

знайомих вийшла заміж, чоловік нікуди її не відпускав, змушував готувати і ходив на бізнес-тренінги, на яких йому весь час

обіцяли, що він стане мільйонером упродовж наступного року.

Мільйони не з’являлись, вона розлучилася з чоловіком, писала

23

Еллі: «Приїжджай, підемо до лісу і на єврейське кладовище, там

класно. Звичайно, якщо я знову не вийду заміж у якесь інше місто»

(але Еллі не хотіла повертатися туди, звідки їй так вдало вдалося

втекти, потім влаштувалася на краєзнавчий сайт, на якому писала

про проблеми жіночої психології та про єврейське кладовище, і

пішла в медичне училище, сховавши на антресолі свій диплом

про вищу освіту маркетолога. У медичному училищі вона диви-лась, як скальпель врізається в пергаментну шкіру мерців, вночі

читала Гоголя і почувалася щасливою.

Еллі завжди мріяла бути ближче до книжок. Їх у світі було

якось забагато, і весь час з’являлися нові. «Якщо ви працювати-мете над собою, можливо, колись з вас вийдуть якісь спеціалісти

з діалектів Верхньої Франконії, поки що у вас невірна вимова», —

казала їм викладачка. Ще вона полюбляла розповідати про те, як

ходила на болото і як її там кусали комарі та інші комахи, а ще у

неї тепер через це хронічний нежить. Мабуть, це були найяскравіші

спогади в її житті. Еллі під час цих розповідей думала про те, що це давно мертва мова і хто там знає, як вірно вимовляти цей

дифтонг. І все одно ніхто її не перевірить і не спіймає на гарячому.

Але перфекціонізм був понад усе. Вона ще не бачила директора

агенції, в яку її чомусь звичайно помилково взяли на роботу, але

уявляла його реінкарнацією викладачки-болотоманки. Які-небудь

нескінченні розповіді про дружину, двох дітей — хлопчика та

дівчинку — блондина і брюнетку, великого собаку-сенбернара

(хоча ні, великі собаки зараз не в тренді, про маленького пухна-стого шпіца, схожого про ведмедика, про якого перехожі питають:

«Це хлопчик чи дівчинка?», а ти їм відповідаєш: «Це вже дідусь»), про коханку з величезним манікюром зі стразами, якій треба весь

час дарувати машини для миття посуду, тому що вона кудись не

туди заливає відповідну рідину, а це теж стаття родинного бюд-жету, про свою дачу, а ви знаєте, що за часів Радянського Союзу

не можна було будувати дачі вище трьох поверхів, так, нам тоді

заборонили, правда-правда, добудували ось відносно нещодавно, а насправді у первинному вигляді це була така автентична

хата шевченківського штибу, по вікна в землі й продовжувала

туди провалюватись, так, чорна курка і підземні мешканці, діти

підземелля, Баба Яга — кістяна нога, тому що на півночі своїх

мертвих ховали в дерев’яних будинках і вони так дивилися на

24

тебе своїми оманливими очима. Еллі могла слухати ці розповіді

годинами, щоб нічого не робити, але їй треба було розробляти

концепцію Граалю, про Грааль читачам все відомо з «Коду да

Вінчі» і немає жодного сенсу переказувати цю історію, але як

прив’язати Грааль до реклами туристичного відпочинку в межах

країни? Це було серйозне обмеження, як казали співробітники

Еллі, це був грейт челендж, понад усе на світі співробітники

Еллі цінували швидкий Інтернет, тому що завдяки йому вони

мали змогу дивитися улюблені мультики, Еллі нічого не розуміла

в цих смішариках і культовому серіалі «Маша та ведмідь», цю

Машу тнули на всі реклами світу — від реклами житлового

комплексу до реклами кефіру, іноді Еллі спадало на думку, що

Маша — і є Грааль, але вона швидко про це забувала. Ведмідь

був неговіркий, саме таким і пасує бути чоловіку, неговірким та

незалежним від обставин, на нього завжди можна покластися, що

б не сталося, там є ще якісь звірі, але Еллі їх не пам’ятає, хіба

вона юний натураліст, щоб пам’ятати все. Коректорка любить

групу «Рамштайн», а ще пісню «Меньше всего мне нужны твои

камбеки», її просять користуватися навушниками, тому що в

офісі це зрештою доречно, вона співає мантру «Ом мани падме

хум» і не звертає на них уваги, за це коректорку ненавидить все

живе, одного разу вона йшла на роботу і побачили біля входу в

офісний центр шефа, точніше — його ноги в штанах від костюма

Ermenegildo Zenia, який вона сама допомагала Ксенії вибирати в

каталозі, почесний каталогізатор офісу, коректори відомі своєю

повагою до деталей. Вона біжить в офіс, забуває про ліфт, важко

підіймається сходами — стільки безсонних ночей на сайті

«Грамота.ру» даються взнаки, хоче крикнути на весь голос, але німіє, слова бовкають десь в горлі й не можуть вийти назовні, вона

силкується сфокусувати погляд — шеф стоїть просто перед нею

з паперовим стаканчиком, у якому гаряча кава, вона запитально

дивиться на нього: «А що там?», просто інша людина в такому

самому костюмі, хіба мало однакових костюмів у світі, це ж не

штучне виробництво, не індивідуальний пошив. А хто був там, і

в кого вони цілилися насправді, і чи був хлопчик — астральний

двійник у аналогічному вбранні, — побачити свого астрального

двійника — погана прикмета — це точно до чиєїсь загибелі.

Коректорка забуває про «Рамштайн» і одного разу, попередньо

нафарбувавшись помадою-пробником, підходить до шефа і каже: 25

«Я знаю, що вам подобаюсь — отже, я згодна піти з вами в кіно».

Шеф дивиться на неї з невимовним подивом, ні, він просто не

звертає на неї уваги, бо думає, що вона каже це комусь іншому, просто у неї за вухом гарнітура від мобільного телефону, а він

просто опинився поряд у невдалий момент особливої інтимності

цієї коректорки з якимось невідомим знайомим, і які вона там

дивиться фільми, лише для сімейного перегляду. Еллі шкодує, що

не стала коректоркою — така спокійна професія для посидючих.

Шеф викликає Еллі до свого кабінету і каже їй: «Ви їдете до

Сибіру». Ось так раптом, Еллі не пам’ятає, чи є в неї необхідні

зимові речі, тиждень їхати в невідомому напрямку повз тайгу й

поодинокі будинки, подружня пара, яка повертається з Італії у

Свердловськ, жінка каже чоловіку: «І чому в нас скрізь такі роз-валюхи?» — це риторичне запитання, потім їхати в зворотному

напрямку — люди із золотими зубами, дме в шию та спину, провідниці

іноді пропонують гарячі пельмені та весь час пропонують