Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

«Тепер можна відсвяткувати, — думає Еллі. — Шаурма і ламбруско, завжди мріяла про це».

Арсеній народився і прожив більшу частину життя в Одесі, любив вірші Ахматової і не любив ходити в Аркадію, хоча всі його

друзі обожнювали їсти морозиво саме там. Відвідував художню

школу, де вчився малювати акварелі. «Малювати акварелі найважче, бо нічого вже не замалюєш поверх, якщо щось не так», — пояснював

йому викладач. Викладач вважав його ідіотом, тому що він не вмів

малювати цих південних дівчат-квіточок, якими так марив осінніми

вечорами, читаючи вірші Ахматової. Вони ходили берегом моря зі

своїми маленькими цуциками, які носили дивні імена — Лорелея

або Ліліт, — мріяв запросити їх на виступ Веселого Ганса, який

повернувся на батьківщину після двадцяти п’яти років поневірянь

світами і не міг упізнати нікого з оточення. На вулицях лунали

постріли, у кав’ярнях увесь час зникало світло, одного разу поряд

стався вибух — вилітали шибки, на бруківці самотні маленькі собачки

в стильних комбінезончиках згадували про свої первинні інстинкти

за відсутності хазяїв, які побігли лічити кількість поранених і розби-тих келихів на один квадратний метр, маленькі неполіткоректні

собачки на блискучій бруківці. «Я думав, що ти ідіот, а ти все-таки навчився малювати, яка приємна новина», — сказав Арсенію

викладач, його дружина носила масивні антикварні персні, один

великий топаз на вказівному пальці, заходила у кімнату, в якій

вони малювали костистого, мов карась, і жовтого від паління двох

пачок у день натурника — у шістдесяті ніхто ще не повідомляв, що паління вбиває, дим висів коромислом усюди, не малювали на

пачках ці легені в католицькій манері — криваве серце, більше не

можливо нікого любити, манила його до себе цим вказівним пальцем

із блакитним топазом, хлопчикам подобаються дорослі жінки, хіба

ні, але дружина викладача була дещо дивною — вона запрошувала

його у квартиру над кав’ярнею, відкривала який-небудь колись

дефіцитний альбом з мистецтва — Босха або Веронезе, або навіть

Ботічеллі, — і вони близько години мовчки дивилися репродукції, намагаючись синхронно перегортати сторінки. Одного разу Арсеній

спізнився на заняття, весна, моніста на Привозі, луска й нутрощі, 21

прозоре морське повітря, він вирішив спізнитися. Вибух був

надто великої сили — казали про два кілограми тротилу, але ніхто

точно не знав, скільки це і скільки має бути, щоб від цегляного

будинку дев’ятнадцятого століття відвалилася стіна, відкриваючи

інтелігентський побут старожилів будиночку Барбі — комод, фер-муар, жодного телевізора, бо дивитися телевізор нині не може

жодна порядна людина, дружина викладача була спеціалістом з

германістики, не любила вставати з отоманки, навіть коли приходили гості — їх приймав викладач, він сам різав олів’є, заправляв

його винаходом кулінару з осадженого міста Майон і розливав

вино — не те, яке пасує до цього салату, а яке принесли гості, отже

всі були задоволені. Арсеній знайшов вказівний палець з топазом

на протилежному боці вулиці, там, де колись не могла гуляти

порядна жінка, якщо не хотіла отримати непристойну пропозицію, її вже кудись відвезла швидка допомога — більше не потрібна

швидка допомога, — а топаз у розбраті просто ніхто не помітив, луска і

нутрощі, виблискує на весняному сонці, мов чиста сльоза. Після цього

Арсеній викинув усі свої акварелі й відмовився від зображення на

своїх полотнах людей, зображення висмоктують душу — про це знали

ще індіанці-шаєни, або адепти середньовічного ісламу, чи ще там

хто, лише абстракції — чорні квадрати, білі трикутники, зашити

собі рота грубою ниткою і більше не говорити, бо ніхто не почує.

Несподівано Арсеній став культовим у вузьких колах художником-авангардистом, його персональні виставки проводилися у затемне-них закутках сирих підвалів, рами поступово вкривала пліснява, і

поціновувачі мистецтва новітніх часів були готові платити більше

за цей артефакт. Сучасні поети читали на відкриттях виставок свої

вірші під акомпанемент варгану, потім напивалися і спали поко-том на підлозі. Один літератор розповів Арсенію про свій роман, який написав у 1995 році — концептуалізм у дусі Сорокіна: «Там

головний герой — вірний ленінець, побудував вежу, а героїня, як

її звали, як Мурку, так, Маруся Клімова — збила його зі шляху

істинного, і він потрапив у катівню, і там усі ці протоколи допитів, просто не уявляю, як я міг це все написати — це був просто не я.

Хоча роман хороший».

Еллі народилася в Ніжині, жила неподалік від пам’ятника

огірку та ліцею, в якому навчався Гоголь. Всі її шкільні роки

були просякнуті підтриманням поваги до Гоголя, вивчення його

22

мемуарів, отримав грант від царя і жив у Італії, ну то й що, у

нас теж досить тепло, а таких огірків італійці точно не куштували, закриті в банки, з кропом і часником, величезні трилітрові

банки з розсолом, де ще візьмеш такі, її сусідка вирішила стати

письменницею, хоча не відрізнялася особливою грамотністю, її

редакторка сказала, що це особливий стиль, дуже чесний, як у

Буковскі, її сусідка вважала себе філософом, а тут ще й Буковскі, дуже гарна дівчина — чорні коси, чорні брови, і все інше на

місці, попала на телебачення, так, у шоу «Холостяк», щось там

не поділили з потенційною свекрухою, отже надовго вона там

не затрималась, але ж майбутній Буковскі хтось винайняв квартиру на Печерську і повіз на екскурсію в Пітер, вона мріє жити

на Манхетенні, потім виявляється, що у нас не цінують чесну

літературу з філософським підтекстом, редакторка відпрацювала

свій гонорар, він каже: «Я думав, що з тебе буде письменниця», вона

більше не може винаймати квартиру на Печерську та повертається

додому з гардеробом і ноутбуком, у місті немає нормального

салону, в якому тобі вищипають брови комільфо, її з неповагою

оглядають із голови до ніг або навпаки і з презирством кажуть:

«Це коштуватиме 200 гривень», вона погоджується, бо привчила

себе стежити за своїм зовнішнім виглядом, а зарплата у неї 1000

гривень. Зрештою їй теж щастить — вона знайомиться з німцем

на сайті знайомств і виїжджає в маленьке німецьке містечко, якого

немає на жодній карті, але його чомусь знає навігатор. Містечко

виявляється гірськолижним курортом, іноді вона здалеку бачить

тінь якої-небудь Демі Мур, намагається писати новий роман —

тепер про своє життя, — читає Гоголя і почувається щасливою. Інша

сусідка Еллі теж мріяла стати письменницею, а не маркетологом

(чому це якась ідея-фікс у всіх, хто не може знайти своє місце у

житті). Ходила на літературні вечори, як на роботу, багато пила

і зустрічалася з ким попало, мріяла, щоб хтось