Читати книгу - "Київ-86"

Та мертві міста не горять і Київ у темряві, мов кулька з гелієм, все поривається злетіти у фіолетові смородини неба, здійнятися з усіма дорогами-мостами, висотками, сталінками, хрущовками і брежнєвками — лишити по собі самі тільки схили зеленої трави, кульбаби і здоровенні лопухи обабіч кабанячих стежин, які ведуть до води.

Дніпро. Там стільки риби дохлої зараз лежить, а вздовж берега валяються потопельці-човни і коліщата величезних механізмів — систем автопідзаводу світового часу. Їх не таврують женевськими клеймами, та від того вони не менш точні, не менш незбагненні і такі само невідворотні — відраховують лік заброшкам. По-змовницьки прозирають, порослі ластовинням дрейсенів, які густо вкривають всі камені і кинуті велосипеди на каламутному дні.

Я приходив сюди ковтнути ранкової свіжості тоді, коли опори мостів заливало вранішнє червоне сонце, а води Дніпра дихали свіжістю. Нині тут тхне дохлою рибою. У риби висохлі очі і білі орлани гидують до неї навіть торкатися. Вона роздувається в бульку, по ній повзають опариші, а Ікумі навіть тикала тушки паличкою, на біду своїй же огиді. На біду.

Я за бари тягну звідти японців. До баржі. З довгим пузом і дірками від кніпелів на іржавих боках. Серед трясовин на відшибі, куди дістатись ніяк. Її окрім мене і не бачив ніхто.

Баржу викинуло на берег і присипало піском, ніби з фотозвітів про пересохле Аральське море, про його червоні, колючі кущі на білосніжних барханах морської солі. Болото підступило до берега зусібіч і тепер, аби дістатися туди, треба вдягати рибальські заброди і тримати фототехніку високо над головою, скидати речі і перти кілометри, аби клацнути пару кадрів.

Ми прийдемо до баржі, будемо палити на палубі порожні ящики від патронів, ховатися від вітру і сторожко дослухатися до пташиного галасу. Звісно, воно того не варте: вони швидко нафоткаються і тиша насуне загрозливо, зорі згаснуть і треба буде тікати від мошви за речами, клацнути наостанок баржу, лагідно покласти їй долоню на пузо, послухати важке і уривчасте дихання, сказати «прощавай» і піти, аби ніколи більше не повертатись. От ми і валимо. Вона потоне скоро. Безглузда і химерна, як залізнична артилерія.

Ми повернулися назад тільки під ранок, і багато ще було чого. Були трупи рисей на асфальті і навіть трупик пацюка у трилітровій банці. Були метелики в поштовій скриньці: вилітали з неї, сідали мені на плечі, та я не гнав їх, тільки підганяв Ікумі, аби фотографувала швидше, та поки вона дістала дзеркалку — вони злетіли. Я з ними часто вітаюся і крильця їхні збираю у порожню пачку від синього кемела: ті крильця сотнями лежать у кинутих школах, дитсадках і на східцях під'їздів. Колись я викладу ними гігантський вітраж.

Там було багато чого ще: до скреготу розхитані пожежні драбини і під’їзди сталінок з нетиповими східмайданчиками та широкими прольотами між перилами, в темряву яких так і кортить зістрибнути. У той вечір кольори Маямі-біч гасили всі каштани приємними теплощами та жагою літа, коли спиш просто неба і не прокидаєшся о четвертій від холоду. Хіба від міцних обіймів прокидаєшся.

Ми гуляли тоді у тиші і спокої, і Місто було красиве, як міґрація скатів, і було нам так добре-хороше, аж поки ми не почули звуки, від яких Наокі завмер з фляндром віскі на півдорозі до рота, а Ікумі — зблідла.

  Постріл і крики.

Ікумі драпонула так, що я ледь тримав темп і навіть її жовту бандану підібрати не встиг — вона впала на рясні бур’яни, які буяють над бруківкою Андріївського, подекуди перетворюючись на хащі. Коли жахнуло вдруге — ми були вже далеко. Відхекалися аж на площі Хмельницького, біля пам’ятника. Забилися у розтрощений ЛАЗ з червоною повздовжньою смужкою і принишкли.

Потім Наокі розказав мені у чому справа і я, розуміючи травми жінок, які пережили насилля, вирішив не чіпати болючу тему і запропонував заночувати в Софії. Сонце скоро сяде, а там чудове місце: медитативне і заспокійливе. Не лише Ікумі, всі трохи налякані. І було чого боятися, хоча я знав — небезпека минула: ніхто не буде шукати нас у мороці пізнього вечора, а ми — сидітимемо тихо.

Наокі все допитувався, хто це був.

Ні, хлопче, не охорона і не поліція. Це могли бути хто завгодно: мародери, контрабандисти, браконьєри чи зеки-втікачі. Вони особливо не розбирають хто і що — просто пальнуть, по прикольчику. Я колись так гуляв у районі цирку, на площі Перемоги — в мене шмальнули і я довго гнав хащами аж до „Дніпра“, забарикадувався і тільки там помітив: мені рюкзак прострелили. Тієї ночі я не вмикав ліхтар, не запалював свічок, а тихо-тихо лежав у дірявому спальнику, прислухаючись до Міста.

У тиші і мороці Софійського собору, під величними фресками, я переказую японцям безліч подібних історій. Потім дістаю із заначки марку з Дартом Вейдером, а японці — по-змовницьки перезираються. Наокі питає про речовину і не вірить, що це справжній LSD. Я богом клянуся, розказую про махрових кислотних американців, які нахвалювали радомишльську лабу і боготворили приход. Зрештою, японці розслабляються, кладуть під язик стиглі плоди потойбічного драйву і слухають мої заспокійливі теревені, мовляв Київ — гігантський, і знайти тут когось нереально, особливо якщо поводитись тихо, а у темряві — світломаскуватися.

Можна і не світломаскуватися. Я сам рідко до того вдаюся. Ні, чесно. То треба діставати спеціальне рядно, треба його сюди тягти і завішувати ним вікна, аби світло ліхтарів і тепла свічкова цятка не впали нікому в очі. Та хіба я міг позбавити їх задоволення втичити у зоряне небо крізь вікна готелю „Дніпро“?

Наокі розказував як фотографи, наснажені кинутим Києвом, у Photoshop «гасять» вогні нічних міст і накладають високогірне зоряне небо над Кіото і Токіо, роблячи їх подібними до Києва, а я розказував, що при будівництві червоного корпусу Київського університету імені Шевченка над тим корпусом мали збудувати здоровенну обсерваторію. Жаль, не збудували — я би всю свою спорягу віддав, аби одним оком глянути зараз у такий телескоп.