Читати книгу - "Київ-86"

Японці помалу заспокоїлися, прийшли до тями, перебісилися на радощах і пережахалися з риків у нічних хащах. Тепер можна їм сказати, що це був тигр. Наокі раптом запропонував лишити речі на проспекті, підібратися ближче і, дочекавшись світанку, влаштувати фотополювання у вранішніх променях сонця — пласких і фотогенічних. Я зачитав йому лекцію про закони життя у Місті: тримай речі при собі, уникай хижаків, не галасуй, світломаскуйся, і головне — як демонів страхайся людей.

Правила напрацьовані роками і кожне має масу випадків, які навчили триматися від дурного подалі і все своє носити з собою. Я колись ганяв по Києву на дирчику і поставив його під домом у дворику, шукаючи старих радянських журналів у покинутих квартирах. Обходив непоспіхом під’їзд, прочісуючи кожну квартиру. Знудився, дістав мальборо, висунувся з вікна третього поверху подихати гарячими смолами і свіжим повітрям, підкурив і завмер. Біля мотоцикла шарився тигр. Він мене не помітив, але байком зацікавився. Обнюхував його і всяко виказував зацікавлення. Третій поверх трохи заспокоював, але від страху я завмер з сигаретою в руках, ані сіп-сіп.

Я часто думав, як невимовно мені пощастило і як близько ходила смерть. Зізнаюся і не буду приховувати, я — боягуз, і тигрів з-поміж усіх небезпек Міста тепер боюся понад усе.

Мотик був непоганий ендуро[1], і тигр його навіть не погриз. Я любив дирчик у Місті: було в цьому щось кінематографічне, коли протектори коліс чавили у розтрісканий асфальт молоді паростки, а навколо стирчали похмурі висотки.

Я ганяв залишками мостів і схожий був на самітника з фільмів про кінець світу. Після Аварії такого багато знімали. Я летів назустріч теплим літнім вітрам на своїй Хонді і про таке зовсім не думав. Мою бейсболку іноді здувало, навіть коли я перевертав її козирком назад. Вітер відганяв тривогу далеко-далеко. Я навіть пробував утнути пару трюків на проспекті, аж поки не розквасив собі лікоть і дві години витратив, аби залити рани водоспадами перекису і перемотати їх автострадами бинтів.

Лишив байк коло під’їзду, просто затяг під навіс, поставив серед моху і сиплого кахлю на проспекті. Я тоді вже довго катався. Майже весь сезон відганяв вітрами і того чарівного вересня, коли ще припікали спину останні поцілунки літа — вирішив пройтися, обійти улюблені басейни, ринки, залізти вище і посидіти на даху хрещатого будинку з зіркою, яка от-от впаде вниз, і мене то мучило: вона стала мені рідною, мов знак радіації.

Скільки б місто не руйнувалося, скільки б його не засипало пожовклим листям і товстими шарами снігу, зірка нагадує мені про багатозоряне небо та плями Чумацького Шляху, на які я втичу годинами, засинаючи. Та зірка зависла між зорями і землею.

А над землею, над зіркою, літають соколи. Селяться на горищах, в’ють гнізда на балконах і десь між рокотом літаків та криками хижих звірів і металевим мародерським грюкотом, лунають їхні крики — невидимі нитки, які пов’язують нас із Небом. Навіть не авіалайнери пов’язують. Птахи. Величезні і гордовиті, галасливі і зворушливі. Часом смішні і непомітні, а часом — пронизливо-незабутні. Я радію невимовно, що народився-живу поряд з цими чудовими місцями і неймовірними, прекрасними птахами. У такі моменти завжди думаю, як сильно люблю рідне Місто.

Я тоді довго тинявся, пішов за пів-Міста і повернувся до байку цілковито щасливою людиною, ніби кілька років минуло, і мені треба його якось розкочегарити, ніби я довго тинявся вітряними хребтами карпатських гір. Прийшов, а байка нема. Спиздили.

Я розказую повчальним тоном всі ці історії Наокі і змушую його перекладати їх японською, аби всі присутні усвідомили небезпеку і ніколи не порушували правил. Виглядає, ніби розуміють і мотають на вус, кивають своїми чорнявими головами і навіть трохи серйознішають. Я підриваю їх і ми топимо проспектом до Бессарабки, доки не зійде Сонце, а там — заглиблюємося у джунглі дворів і хащами пробираємось нарешті до готелю „Дніпро“.

Москіти не відступають і я кляну себе за забутий накомарник. Ми таки приповзли у наш розкішний номер, кинули шмотки, відіспалися, довго снідали на даху і пішли гуляти Містом. Ми лазимо дніпровськими кручами, Наокі помічає дзвіницю Лаври, прорізи його очей розширюються до розмірів анімешних мультяшок і ми біжимо туди наввипередки — видертися на вежу.

Добігаємо і ломимося східцями нагору, ніби очманілі від холоду лаврських печер більшовики, які три доби чекали наступу, зализували рани після Січневого повстання, а коли почули, що червоні заходять у місто Ланцюговим мостом — витягли кулемет на дзвіницю і давай шмаляти республіканцям у тил. Клацають затвори у бік Дніпра — японські партизани кинутого Києва розстрілюють дзеркалками водні плеса, розвалені мости і висотки на Лівому березі. Зараз вони найкрутіші стрільці у світі.

Мости… ніби велика вода прорвала дамбу і змила все до бісової мами: поваляла картонки Подолу, акуратно поклала цунамі на Лівий берег, перетворивши його на океан. Ніби русло Прадніпра відновилося і лишило нас тут самих — без шансу переправитись: тільки гуляти заброшками, довго милуватися зорями, танцювати на порослих тополями танцполах і трахати Ікумі перед сном.

Я розказував історії про громадянську війну, про воїнів у мазепинках і холод зими вісімнадцятого року, а Наокі — перекладав синхронкою, за десять хвилин швидкого трьопу попросив сигарету, затягнувся, виматюкався, сказав, що втомився, і ми почали спускатися вниз. У гості до зруйнованих дніпровських мостів.

Ми вибиралися на спину мосту і то вдвічі страшніше, коли він розвалений: ніби вперше малим на дерево видерся. Нагорі навіть тихі леготи прісноріччя дмухають солоними атлантичними бризами. Ніби міст перекинули через океан і він стирчить над водою так високо, аж вигини Землі видно без ефектів об’єктиву fisheye.

Я там завжди уявляю собі Київ у вечірньому, електричному світлі. Коли стиглі вогні хиляться до землі повним колоссям. Ніби яблука серпня тягнуть донизу гілки. Їх ніхто не обриває, і вони аж до землі припадають від перестигу,