Читати книгу - "Київ-86"

Київ зустрів нас мороком ночі, темрява лилась мов із вогнегасника і темними велетнями на тлі зоряного неба над нами здіймалися висотки. Японці радіють нестямно, щораз зупиняються і клацають зорі на довгу витримку. Я жену їх вперед: до готелю „Дніпро“ ще добрих півтора десятка кеме, а світає — за три години. Якраз встигнемо.

Нарешті ми тут. Японці не можуть натішитися: верещать пискляво і сюсюкають місячною мовою страшні закляття ажіотажу, куражу і щастя-радості. Я навіть у темряві бачу їхні посмішки і те, як відвалюються щелепи під тиском висоток обабіч вулиці. Я і сам відчуваю полегшення: тепер мені виплатять решту бабла.

Ми продираємося дворами, та надовго мене не вистачає, я плюю на конспірацію і вивалююсь на проспект, аби топати ним десять кеме і уткнутися в Бессарабський ринок з бланшами розбитих вікон на порослому виноградом фасаді.

Обабіч проспекту рясно буяє Амазонія і японці здригаються, чуючи звірів. Здригаюся і я, але травити страшилки зарано — нехай поволі занурюються. Після аварії хтось дбайливий випустив зоопарк і часто буває, що німоти ночі розтинають не крики лосів чи вовче виття, а голоси хижаків, з якими краще не зустрічатися.

Я барикадуюся на ніч задля міцнішого сну і душевного спокою. От і цього разу змушу дрібнотілих япошок тягати гігантські шафи, аби почуватися комфортно і встигнути бодай вдягтися, якщо якась мерзота висаджуватиме двері, щоб засліпити нас ліхтарним світлом і випотрошити мисливським ножем, грабуючи і ґвалтуючи.

Звісно, світло наших ліхтарів з панорамних вікон готелю „Дніпро“ можуть помітити. Та добре його видно хіба з Лівого берега, благо — всі мости підірвані. Та якщо помітять з площі Лєнкому — зустріч навряд буде приємною. Доведеться звалювати: кидати половину речей, які не встигнемо зібрати, зачувши гучні кроки східцями. Будемо чаїтися на техповерсі і свято вірити: прокурений подих нас не видасть.

Тут цікава публіка. Після евакуації в Київ потяглися мародери. Таке велике місто можна грабувати десятиліттями. Тут часто зустрічаєш на стінах дірки від куль, постріляні дорожні знаки, гільзи і решту колоритів, за якими полюють фотографи. Колоритів, які я намагаюся обходити. Десятою дорогою.

Звісно, все найцінніше розійшлося у дев’яності, та лишилися меблі, килими, цілі вікна. І чорний метал. Для мене не проблема щораз по приходу облаштувати нову квартиру зі столами, ліжками, стільцями, шафами, де навіть можна розвішати змоклий одяг.

Та номер у готелі „Дніпро“ — особливе місце. Тут я почувався мером, надутим партапаратником зі службовою Волгою і терміново призначеними зустрічами. Я навіть знайшов великий письмовий стіл і поставив його так, аби сидіти біля вікна. Як Тоні Монтана зі «Scarface», та замість кокаїну в мене шари пилюччя і тривожні звуки на сусідній вулиці, яких я шугаюся. Коротше, паршивий з мене Тоні Монтана.

Мені складно те забути. Птахи заливалися трелями, проміння смалило прадавні асфальти, я обтирався антимоскітними засобами, а комарі — атакували зусібіч. Я вискочив на тих козлів майже впритул: бандитські морди, руки в татухах і імідж назагал аж ніяк не приязний. А вони взяли і направили на мене ствол. Ну все.

Клянуся всіма богами на світі: вони і гадки не мали, наскільки круті їм дісталися шмотки. Мене вони вирубили. А що їм зробиш, коли в обличчя тицяють стволом? Страшно уявити, що би вони зробили з Ікумі.

Отямився тоді я під вечір. Антимоскітні креми давно вичахли і обличчя перетворилося на пухир. Кров підсохла, а у вухах луною озивалися пташині співи. Я підстрибував і ляпав себе по щоках: комарі шматували нон-стопом, я завивав від свербіжу, та покусів не зачіпав — гірше буде.

Сонце визирнуло з-за кошлатих хмар і торкнулося покусаної шкіри. Добре, хоч черевики не забрали. Кілометрів за півтора хащами я надибав пакунок «BOSS» чорного кольору, взяв із собою — послужить добру службу: труси, туніка, — таке.

Я тоді продирався крізь чагарі: гілля шматувало покусане тіло, а я трусив кліщів і хвалив Бога за ультиматум колишньої, яка погодилась на мінет лише за умови повної епіляції там. Повільно кульгав порожньою вулицею. Навколо пустінь, старі мародерські лігвища, а у будинках — кабло звисає зі стелі. Щойно дошкутильгав до кінця вулиці, аж влупив дощ. Сховався до першого-ліпшого під’їзду, лежав на пропилюжених матрацах і носа не вистромляв надвір, перев’язав ногу шматком знайденої футболки і мріяв про ресторанні наїдки та ряснощі магазинних полиць. Мріяв про кінець всіх на світі дощів і світло в кінці тунелю, сніг в кінці тунелю, жовтий сніг в кінці тунелю: що завгодно, аби дістатися теплих диванів, ароматних борщів і смажених ребер.

Та замість омріяних життєвих прянощів отримав мряку та порцію зливи. Я ненавидів тоді Київ, в якому опинився, вихоплений зі спокою, вихоплений з пачки синього кемелу, вихоплений з перспектив грітися біля пальнички гарячим чаєм і втичити на зоряне небо з вікна готельного номера.

Благо, на такі випадки завжди є заначка. Я знав, — одного дня попаду конкретно: зеки, мародери, хто завгодно. І якщо пощастить, якщо не вб’ють, то півтори сотні кілометрів у трусах додому — перспектива не найприємніша. І я подбав про це заздалегідь.

У потаємному місці колись скинув камуфляжний баул. Все необхідне для тижневого існування: аптечка, комплект одягу і термобілизни, їжа на сім днів — високоякісні сублімовані продукти, перевірені часом і досвідом консерви, висококалорійні брикети — повноцінний замінник добового раціону для дорослого дилди, фляндр віскі, спальник з каріматом, рюкзак, льодяники, запас бутильованої води, ліхтар, ніж і решта дрібниць, включаючи карти, компас і дешевий наручний годинник.

Толіку було подзвонити ніяк, настрій був жахливий, я забився у найтемніший закуть горища, де мене точно не побачать усілякі татуйовані виродки, вижлуктив віскі, закутався у несамовито гарячий спальний мішок і заснув. Прокинувся від спеки, холодного поту і кошмарного сну.

Наступного дня сидів і втичив в одну точку, з’їв запасів на три дні і потроху пошкандибав додому. Попереду було півтораста кеме