Читати книгу - "Київ-86"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Київ-86" автора Маркіян Камиш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 28
Перейти на сторінку:
далі активно себе споліскує, витрачаючи наші загашні запаси. Зрештою, вдягає наплічник і на дорожку п’є віскарь, якого набрав добіса і з такими кількостями він скоро отримає проблеми куди серйозніші за футболку в отруйному піску.

Дзвонить блакитний телефон і стурбований Толік розказує про останні новини за колючим дротом, говорить про стрілянину: ніби контрабандисти налетіли на браконьєрів, чи металісти зчепилися з міліцією і поливають одне одного рясними свинцевими зливами. Толік радить змінити маршрут, я тривожуся, прокладаю альтернативи і вираховую час до наступного села із затишною хатою на відшибі. З робочою піччю і верандою, оберненою на глухий ліс.

Час рушати, і я щодуху жену японців вперед. На підходах до Міста завжди накривають емоції. І навіть не сонячні спогади юності, а очікування зустрічі з вулицями і площами без світла. Там не горять ліхтарі у парках, і жовте світло не розтікається вечірніми проспектами. Там все згасло і нарешті стало видно зорі. А між електродротами літають кажани, вперто нагадуючи ноти.


На японців впали всі кари закинутого міста, вся моя карма гепнулася на їхні чорняві голови з останнього поверху будинку із зіркою по вулиці Хрещатик 25, ба нам до нього ще дві доби човгати.

Ми сунемо полями випаленої трави: запах згарища та присмак нестерпної спеки підганяють нас до мети. Ми не скоро змиємо з себе теплими водами той сморід. Мертва, чорна трава пристала до джинсів, вітер порепав губи і застигли перед очима хмари солодкої вати: над головою — жодної, над горизонтом — накидав хтось рясно.

Весь помучений колючим дротом, пошматований акаціями, подертий малинами і поскубаний прохолодами ночі, я тягну цих клоунів хащами, де не ставлять засідки, де не зустрінеш контрабандиста на роздовбаній Ниві, де не схопиш випадкову кулю.

Ми лазимо каналами і малими річками Київщини. Села прогулькують одне за одним і ми у кожному зупиняємось. Падаємо на гарячий асфальт, фільтруємо воду, мовчки лазимо будинками культури, магазинами товарів повсякденного вжитку і школами. Тільки нікони серед німоти сонцестопу рвучко клацають.

Ми біжимо, аби встигнути на ламке і довге проміння вечірньої жовтяви, і застати його на моїй улюбленій нафтобазі — свято фотографа. Сонце шкварить і гріє, обтікає та підсвічує гігантські цистерни. Одна повалилася: картинно просіла в болото, ніби розтоптана бляшанка пива — потягне на декорацію для американського постапокаліптичного бойовика. В калюжах поряд гасають пуголовки, мох накриває пухлинами рубероїд та іржаве залізяччя, а східці на цистерні хитаються і до страху-мороку лячно, аж кортить злізти і відразу звалити подалі.

От ми і валимо. З першими ознаками ночі збираємо манатки, заливаємо фільтроване болото у фляги, підтягуємо лямки рюкзаків і біжимо вперед, аби не вибитися з графіку. Біжимо повз малі міста і не фоткаємо їхні центральні площі. Обходимо полями і чагарями, ховаємось від ґвинтокрилів та назґулів у теплому болоті, перечікуємо і біжимо на Схід.

На Київ.


Я все думаю про Місто, — якби не Аварія. Місто, де Жовтневою площею тиняються німецькі туристи, а вуличні зазивали пхають їм до рук рожеві візитки, підморгуючи по-змовницьки.

Місто, де кияни ховаються від туристів у тіні Рейтарської і Чкалова, у наливайку „Поділ“, у гастроном „Морозівський“ і мордобийку „Реанімація“.  А сиві заступники відділів райвиконкомів збираються на шахи, грають на долари, колекціонують старі листівки, мідяки, червінці, тю, шо, бруківку, авоськи, крепатури і кульки. Сперечаються про колотнечу біля вагонів і аншлаг на вокзалі у травні вісімдесят шостого, коли бахнуло і киянин назавжди перетворився на лисого імпотента з «Київським» тортом у руках, але ми якось пережили це і лишилися помирати тут. І вижили. І десь на тлі — джаз про все це.

І коли я дивлюся на Радомишль, на Прилуки, на Коростишів або на Черкаси, дивлюся на всі ті прикордонні міста, то думаю — слава Богу, що Київ зараз саме такий, який є. Що тут порожньо, що зелене буєцвіття каштанів підпирає собою небо і ховає вулиці у вічну тінь. У тих лакунах прохолоди переводиш подих, а потім — тікаєш від комарів високо на дахи. Мені дахи завжди ввижалися печаткою міста, якою штампують глини вражень про нього. На ній не герб і не портрет мера. На ній запахи і ракурси площ. Дахи Києва після аварії особливі — вибирай будь-який і з висоти видно весь наш малий і тихий Хабаровськ-на-Дніпрі, і здоровенну Віку Леонідівну видно — кльопану мать гордовитої величі та височини. І коли вона падатиме від старості — я не проти зняти з нею порно або просто класний тайм-лапс.

Скільки уявляю Київ живим — не можу полюбити його сильніше ніж таким, яким він є нині: застиглим і чарівним, порожнім і таємничим. Осяяним пекторалями зорі та залитим холодним прожектором Місяця.


Японці безперестанку лаються на комарів та ґедзів — ті налітають роями і не лишають на нас живого місця, і чхати їм на антимоскітні креми. Ми шуруємо кабанячими стежками і полями навпростець, перестрибуємо струмки і зрошувальні канали, ми у лабіринті забутої іриґації тонемо в рясці, у теплій болотяній твані і не видно тому краю-кінця.

Як втичиш на карту, як розгортаєш саморобні ламінати і дивишся на сині вени каналів — вони переплітаються у візерунки браслетів палеоліту, їх вигини, перетини і паралельні лінії скидаються на відважних мисливців, на мамонтів у звірячих шкурах і водночас на здоровенну опору ЛЕП, яка розкинула діряві від вітру руки і втичить разом з тобою. Втичить на Сонце, поки ти втичиш у карту.

А глянеш поперед себе — аж забуваєш, що сонце голову смалить. Що випалює твою темно-русяву чуприну до білявого чуба, випалює блідотілі лиця у засмагу смагляв. Навіть про атаки об’єднаної авіації комашні забуваєш. Все думаєш: як би обминути оту чорну, водяну кіптяву. Все тонеш у торфовищах з подвійним дном, хапаєшся за комиші, виповзаєш назад і вже навіть не роздягаєшся — просто повзеш у наступну болотяну прірву, а комарі плутають тебе із чистосмердям боліт. І стороною облітають.

Нам лишилося всього нічого: проминути кілька сіл, вискочити на аеродром і запилятися нарешті в Київ. Японці дико хочуть повтичити на літаки, але не зараз. На літаки

1 ... 6 7 8 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київ-86», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Київ-86"