Читати книгу - "Київ-86"

Вона не скаже ні слова, а я — підкидатиму дрова, розставлятиму антимоскітні спіральки у гексаґрами, проклинатиму комарів забутими мовами, а потім з блакитного телефону заграє будильником „I can get no“ Міка Джаґґера — ознаменує новий день спеки, пилюки на битих дорогах, спраги і нескінченних боліт на шляху до Києва.

Ми спали години три, а мені здалося — одну мить і немає нічого жахливішого, ніж вилізти з салатового спального кокона у світ дубака та дрижавих жижок. Ломило кістки і гасила крепатура. Я навіть чаю дав двічі попити після сніданку, та потім — погнав їх крізь поле з молодих ялин і висохлих трав. На Схід.

Ледь помітна сіринка пробивалася на тлі неба з останніх, передранкових зорь. За ніч розігнало хмари і попереду нас чекало червоне сонце світанку. Та зараз — ми тонемо в тумані. Із серпанку над полем до нас тягнуться руки жовнірів, які полягли тут 366 років тому, тягнуться нацисти і скачуть під молодим місяцем підстрелені коні. Під стукіт їхніх копит ми швидко пірнаємо в ліс. Дві години до світанку.

Тут не складно загубитися і я знов втичу у навігатор що сто метрів і біжу, біжу нікого не чекаючи. Японці ледь поспівають, перечіпаючись через гілля, а я — повторюю для Наокі і змушую перекладати японською: не можна застрибувати на повалені сосни, їх треба переступати, інакше — послизнешся і впадеш легенями на сук, розбризкуючи кров, хриплячи підстреленим кабаном у німий, вранішній ліс.

На Київ нас гнав місяць: висів яскравий та повний і гілки високих дерев падали тінями на його блискуче тіло, ніби багаторукий Шива обіймав жовтогарячу таріль неба. Ми бігли повз захаращені колії: саме в такі моменти у дешевих страшилках показують, як на туристів суне потяг, і режисер ставить трикрапку, аби незрозуміло було: це банальний потяг-проходчик чистить ділянку, аби повернути її у обіг народного господарства, чи привид жене потяг на вугіллі з потойбічного праху по душі головних героїв?

Місяць випалював нам спини і заливав сріблом туманні серпанки. Місяць бив наші натомлені голови, переливав сяйвом наше розкуйовджене волосся. Місяць гігантський завис над верхівками сосон. Такий бачиш уперше в житті і обов’язково лякаєшся. Помічаєш випадково, а не вишукуєш у календарі астрономічних подій заздалегідь. Просто ганяєш у білій від соляного поту футболці до ночі на велосипеді, малий та безтурботний, і помічаєш.

А коли виростаєш — до суперповні готуєшся, ніби до зорепадів чи епохальних хвостів довгоперіодичних комет високо в оксамитах гарячого літнього неба. І коли щось раптово падає на тебе, вигулькує серед лісу величезною надувною кулею над гострими іклами нічного лісу — враз зупиняєшся, зачарований. Японці розчохляють камери, знімають мене у світлі місячного сяйва, агентства місячне сяйво, агентства ти довбойоб, тебе знімають — поясни їм нарешті, чому сюди ходити не слід.

Під ранок знайшли село на відшибі — туди навіть на джипі не доїдеш. Там, окрім нас, нікого не було багато років, там можна все відзняти і пищати потім від захвату. Там все поросло чагарями, а буреломи завалили всі входи і лише в осерді непролаззя — галявина, де затишно влаштувалися магазин, будинок культури і моя хата: в ній робоча піч, купа дров і надія не померти від нудьги.

Було тепло, але дров ми не шкодували і коли знуджувалися зовсім — японці писали ритми мого життя на надчутливі нутра своїх ніконів. Писали мої теревені біля багаття. Наокі каже, що у нього в Кіото є здоровенна камера, а коли його звукорежисер несе кошлатий мікрофон по парку — собаки пробують цей мікрофон трахнути, маючи за свого.

Японці знімають відео. Сподіваюся, вийде щось таке медитативне і неспішне. Щось таке, де людина говорить про жахливі речі абсолютно незворушним голосом. Де люди не нервують через катастрофи і мирно собі дрімають біля вогню.

Висотки Києва вже на горизонті — стирчать щербатими цеглинами. Стільки перли сюди, а у мене — жодних емоцій. Та бурхати вони почнуть, коли впритул підійдемо. Я вибираю стежки нетрями темного лісу аби нівелювати ризики і звести їх до гіпотетики. Аби, аби, аби.

Я ступаю обережно, аби не перечепитися і не впасти на гостре суччя повалених сосон. Вийти би вже швидше на поле, відпочити і завтичити на світанку в сірі пасмури неба. Саме, коли зійде здоровенне, червоне Сонце з боку Києва. Саме, коли воно зійде над безкраїми сосновими лісами. Зійде і вибухне. І вітер дмухне.

Давайте домовимося: не будемо дивитися на мапу і зирити на мене скоса, мовляв — чого це ми не йдемо трасою до Макарова і далі. Так було би швидше. Ну звісно, швидше.

Нам є чого боятися: цілком реальні константи, стійкий леґендаріум і ці створіння назагал агресивні. Від них тхне перегаром, порохом, тютюном і всім тим, що відлякує хижаків від стоянок людей.

Ба більше, коли мені платять дві з половиною штуки баксів і стільки само обіцяють після — ці гроші кортить отримати. Кортить не попастися. Кортить впасти на дупу за найменшої небезпеки і обернутися камінчиком. Кортить розчохлити пістоля і жахнути на всі проблеми, які тягтимуть до нас свої брудні лапи з коротко підстриженими нігтями, під якими однаково примудряється збиратися бруд.

У Київ мало хто ризикує потикатися. Хіба раз на рік запустять репортерів з відомих європейських каналів. Тому майже завжди зустріч з людьми — це зустріч з якимись козлами. Яких ми оминатимемо. Десятою дорогою.

Наокі перелякано струшує з себе пісок, в якому ми всі вивалялися, ховаючись від машини, яку я помітив в останній момент, і яка дивом не помітила нас. Він явно хвилюється, хоча з його біографією і списком екстремальних дурощів взагалі дивно боятися дрібниць типу радіації. Та він скидає рюкзак, витирає одяг вологими серветками, знімає футболку і промиває її водою. Питає, чи правильно все робить. Я травлю про далеке майбутнє, де на питання «Хто такі кияни?» відповідають, що жили колись такі дурні, які намагалися відмивати радіацію водою…

Наокі таких жартів не розуміє і