Читати книгу - "Київ-86"

Ми переправилися та з високих круч роздивлялися завороти крутійського русла ріки у променях сідаючого сонця. Попереду м’який вечір і тиснява тривожного, нічного лісу. Обідати впали просто побіля берега, підсихаючи. Японець не падав на вухо своєю кривою англійською і раптом стало ясно і виразно, ніби академічним рисунком виписаний портрет — все це не дарма, все найцікавіше попереду, а зараз тільки штиль великого привалу і радість від гарячої їжі та холодних напоїв. З цими думками я і задрімав під сонечком.

Темрява спадала повільно, ніби з парашута, дозволяючи до себе звикнути. Ми з японцем тріщали і балаканина розпирала повітря навколо у захисну кулю, не даючи сосновим лавам з обох боків просіки замкнути над нашими головами непроглядний мішок ночі. Поодинокі зорі пробивалися крізь рвані рани щільної завіси хмар і прохолодний вітер дмухав ароматами зливи, яка так і не почалася.

По них і не скажеш, що бояться нічного лісу. Вона говорить щось японською, мабуть, втомилася, але розуміє — до привалу ще довго. Я бачу, що він збирається просити перепочинку. Я випереджаю — картинно бухаюсь на привал і травлю, що бастуватиму: нікуди не піду і лишіть мене тут назавжди, і знову ця Зона дурна, і що я тут роблю? Сідаю, підкурюю кемел, а японцям раджу півхвилини постояти. Дуже шкідливо для серця падати отак відразу в обійми землі, навіть якщо вже хочеться відчути крізь одяг прохолодну траву ночі. Не кажучи вже про кемел.

Скільки ще? Та недовго, хвилин двадцять до кинутого села, там вечерятимемо у м’якому світлі парафінових свічок у моїй улюбленій хаті, глянемо одне одному в очі і зрозуміємо — підемо сьогодні далі, чи ні.

Ніхто цього не озвучуватиме.

Ближче до опівночі ми розвалилися у розідраних часом, набухлих від багаторічних дощів нутрощах хати. Запалили свічку і глянули одне на одного. Звісно, ніхто нікуди не піде. Звісно, завжди є причина лишитися. Нам же цілий день потім бігти. І аби свіжими бути — краще вирушати вранішньою туманною прохолодою, а не кліпати сонними очима у крижані мороки ночі. Відпочинемо до ранку.

Я виходжу на вулицю з кемелом і довго дивлюсь у небо — навіть зірки позасинали, куди нам до них? Ляжемо спати. Тишу і морок роздирає матюччя японця. Я чую це уламком іншої реальності, яка не здатна до кінця розітнути абсолютну мовчанку, яку помічаєш раптово, у момент, коли всі затикаються. Відчуваю її всю. Тишу. Тут вона має вагу. Обіймає, але не тисне. Вона як фізична константа і коли сам на ґанку лишаєшся — валишся в її обійми, але боїшся, ніби хтось хутко завалить за спиною двері і лишить тебе самого на подвір’ї. Цього відчуття я не витримую і швидко повертаюся в дім.

Вона вже закуняла, сидячи на ліжку без матраца. А він, з налобником на голові, лазить хатою у пошуках дрібниць, які так люблять фотографи. Знаходить поштову листівку і повільно пробує читати російською вголос. Наче малий з початкової школи — по складах, та потім замовкає: не може розібрати нерівний почерк на припалому порохом папірці. Там вітання на Новий рік від доньки з великого міста: скупий помах руки стареньким батькам, які плентаються околицями життя.

Японці доживають свій перший день за колючим дротом і засинають у спокої. Ніщо їх не потривожить, аж поки я не прокинуся і не волатиму серед ночі аби підривалися та збиралися хутко, бо скоро світанок, а попереду — нескінченна дорога. Попереду — тривожні стуки серця і повільні перекури. Попереду — точка перетину вітрів у наших дурних головах — Київ.

Нам до Міста топати двісті кеме. Ми кружлятимемо, блукатимемо хащами, гнатимемо чимдуж і ввечері знов заб’ємося в хату на відшибі. Туди, де не тиняються мародери і браконьєри не шмаляють з нарізної зброї по малих смугастих кабанцях. Японці запакуються у спальники, переклацуватимуть нафоткане, міцно поснуть, а прохолодну землю гаситиме рясна злива, яка нарешті почнеться, яка звалиться на нас важкими Божими слинами, і коли згаснуть рештки теплощів дня — я навіть піч розтоплю. Наокі попросив будити на світанку і шурхати Ікумі, якщо його підійняти не зможу. От значить, яке з імен чоловіче.

Ніколи б не подумав, що японці так хропуть. Витягаю стілець на веранду і дощ ллє поряд, та не дістає мене під навісом. Зачиняю двері і занурююся в темряву. Лише краплі лунко тарабанять по траві. Ставлю чашку на порозі, і краплі летять у неї. Так можна пити чай вічно.

Веранда дивиться у бік глухого лісу; його стежки давно заросли чагарями, зникли під буреломами, а пунктири стежок лишилися хіба на старих генштабівках, за якими ходять ті, хто мріє забутися, втопитися і лишитися тут навіки. Ми.

Я все збираюся подумати про щось хороше і спокійне, та вповзаю у спальник і не можу того зробити. Звуки дощу просотуються в його синтепони, і у тих звуках тонуть хропіння Наокі, всі страхи і переживання. Навіть голоси в моїй голові тонуть.

Наокі ніяк не втихомириться, а Ікумі — крутиться, зрештою встає і йде до пічки. На ній тільки футболка зі знаком радіації, він світиться зеленим у темряві і мені дивно від того: означає небезпеку, а для мене — став рідним. Ми сидимо поряд і глушимо віскарь під гримкотливе хропіння. Її ноги такі білосніжні й гладенькі, що у помаранчевих блисках багаття я не можу від них очей відірвати.

На мигах пробую пояснити: пішли, води наберем. Там колодязь є. Пішли, мала, спустимо глечик на мотузці, хлюпатимемо навсібіч і довго возитимемося, а коли піднімемо — розведемо всі теплі херсонські спирти, які я з собою припас, розженемо заспані серця і вони засяють рубінами крізь щільні флектарнові куртки. Залляємо спиртами