Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

Прокляття! Вони здіймають, проїжджаючи, хмари білої куряви, наче ватою оповивають усю землю і запорошують нас.

І ось ми одягнені в світло-сіре покривало; на обличчях білясті машкари зі згустками на бровах, вусах, бороді та в зморшках. Ми схожі на чудних дідів.

— Коли постаріємось, будемо такими потворами, як зараз,— каже Тірет.

— Ти навіть плюєшся білим,— зауважує Біке.

Коли ми кам'яніємо на зупинці, то здаємось рядами статуй, крізь гіпс де-не-де прозирають брудні рештки людської подоби.

Рушаємо знову. Мовчимо. Стомились. Мука ступити крок. Обличчя кривляться гримасами, що застигають під коростою. Від надлюдських зусиль ми скорчились; ми знемагаємо з похмурої втоми й огиди.

Нарешті помічаємо пожадану оазу: за горбом на другому, вищому горбі — шиферні дахи серед листям зеленого, мов свіжа салата.

Там село; його вже видно, але ми ще не прийшли. Наш полк поволі береться до нього, а воно нібито відступає.

Кінець кінцем опівдні ми приходимо на цей постій, що вже здавався неймовірним і казковим.

Тримаючи рушниці на плечах, полк мірною ходою вступає в Гошен-Ляббе і затопляє по вінця всю вулицю. Більшість сіл у Па-де-Кале складається з однієї тільки вулиці. Але якої вулиці! Вона часто тягнеться на кілька кілометрів. Тут одна велика вулиця розгалужується перед мерією й утворює ще дві: село залягло на кшталт літери У, нерівно обведеної низькими домками.

Роверисти, офіцери, ординарці відокремлюються від довгого рухливого хвоста. В міру, як ми посуваємося, люди купками пірнають у ворота повіток, бо вільні будинки застережено для панів офіцерів та канцелярії... Нашу ноту спершу ведуть на один край села, потім на інший, туди, звідки ми прийшли (між квартир'єрами сталося непорозуміння) .

Ця ходжанина туди й сюди забирає час, і чота, що її ганяють з півночі на південь та з півдня на північ, страшенно здорожилася, і, роздратована марним блуканням, вона виявляє лихоманкову нетерплячку. Головне, якнайшвидше звільнитися і влаштуватися па постій, коли хочеш здійснити давно вимріяний задум: знайти і найняти в когось із мешканців приміщення зі столом, де можна було б їсти и пити! Про цю справу, про її зручності вже багато гомоніли, зібрали гроші й цього разу вирішили ризикнути і дозволити собі таку розкіш.

Але чи можна це владнати? Багато приміщень уже найнято. Не ми тільки прийшли сюди з мрією про вигоди: доведеться побігати навзаводи в пошуках стола.

За нашою сотнею іще три інші, а чотири вже прийшло перед нами; та ще будуть підказенні їдальні для санітарів, писарів, їздових, ординарців та інших; казенні їдальні для унтер-офіцерів і що там ще!.. Всі ці люди дужчі за простих рядових; їм більша воля діяти, більше можливостей; вони можуть заздалегідь здійснити свої задуми. І поки ми ще простуємо по чотири в ряд до клуні, відведеної для нашої чоти, на завойованих порогах уже стоять ці чарівники і клопочуться господарством.

Тірет мукає й мекає:

— Ось і стійло!

Досить простора клуня. Січка, наші кроки здіймають хмару куряви; тхне нужником. Але зате це майже закрите приміщення. Ми сідаємо і скидаємо з себе ношу.

Тим, що мріяли, як завжди, про якийсь рай, ще раз пришили квітку.

— Слухай-но, таж тут так само паскудно, як і всюди.

— Один біс.

— Атож!

— Розуміється...

Але не можна гаяти часу на балаканину. Треба викручуватися й випередити інших; це називається "система В" (викручування з усієї сили і якомога швидше!). Ми поспішаємо. Хоч поперек ломить і ноги розбиті, ми робимо останнє, несамовите зусилля, від якого залежатиме наш добробут протягом тижня.

Наш загін розділяється на два патрулі: вони виходять підтюпцем — один праворуч, другий ліворуч — на вулицю, вже захаращену заклопотаними солдатами, всі ці громадки стежать одна за одною... і квапляться. Подекуди навіть дійшло до сутичок і лайки.

— Почнімо з того краю. Зараз же! Інакше ми прогавимо.

Все це уявляється мені якимсь запеклимбоєм між усіма солдатами на вулицях тільки що захопленого села.

— Нам,— каже Мартро,— все доводиться брати боєм, усе!

* * *

Ми обходимо будинки, стукаємо в кожні двері, боязко вітаємося, пропонуємо себе, наче непотрібний крам. Лунає чийсь голос: "Чи нема у вас, пані, куточка для солдатиків? Ми заплатимо".— "Ні, в мене стоять офіцери". Або* ."Унтер-офіцери". Або: "Тут їдальня для музик, для писарів, для поштарів, для панів санітарів з шпиталю тощо".

Скільки клопоту! Перед нами зачиняються всі прочинені двері, а ми по той бік порога переглядаємось, і в очах дедалі менше надії.

— О господи! От побачиш, нічого не знайдемо,— бурчить Барк.— Надто багато всякої холери встигло влаштуватись поперед нас. От лайно!'

Натовп усюди зростає. Всі три вулиці починають чорніти і наповнюватися за законом сполучених посудин. Дорогою здибаються жителі — старі, або потворні каліки, або замірки з викривленим писком, або молодики, від яких віє таємницею прихованих недуг і політичних зв*язків. Багато бабів у нижніх спідницях й дівчат, огрядних, щокастих, вони ходять перехильцем, як білі гуски.

*' Нараз між двома будинками, в якійсь вуличці, мені постає видиво, і в пітьмі промайнула жінка.

— Це Едоксі! Едоксі, жінка-лань, це за нею на полі, наче фавн, ганявся Ламюз того ранку, коли ми вели пораненого Вольпата та Фуяда, а вона з'явилась перед нами на узліссі, ніби поєднана з Фарфаде усмішкою.

Вона й освітила, ніби раптове сяйво, цю вуличку. Але раптом зникла за рогом стіни, і все знову поринуло в штьму... Вона тут? Уже? Отже, вона йшла за нами під час наших довгих і тяжких мандрів? Її тягне до нас...

Та це і впадає в вічі: я бачив її тільки хвилю в світлій кучмі її кіс, але зауважив, що вона замріяна й заклопотана.

Ламюз йде слідком за мною і її не примічає. Я ж йому про неї пе кажу. Він ще встигне зауважити це чудове полум'я, він поривається всією істотою до цієї кобіти, але вона тікає від нього, як блудний вогник. А втім, поки ми надто заклопотані справами. Треба будь-що здобути жаданий куток. З завзяттям зневірених людей ми знову рушаємо на пошуки. Нас тягне за собою Барк. Він гаряче взявся до справи. Він аж труситься, його припорошений пилом чуб теж тремтить. Він нас веде, принюхуючись до повітря. Він пропонує нам спробувати просмикнутися в жовті двері. Вперед! "

Коло жовтих дверей показується зігнута постать: поставивши ногу на залізко, Блер зчищає ножем зашкарублий чобіт і лупить з нього шар вапна. Блер ніби взявся до різьбарства.

— В тебе ніколи не було таких білих ніг,— під'юджує його Барк.

— Без жартів,— каже Блер.— Ти не знаєш, де цей візок?— Він пояснює:—Хочу розшукати зуболікарський візок, щоб він видер останні старі пеньки і вставив щелепу. Кажуть, цей візок зубодера стоїть тут.

Він складає ножа, ховає в кишеню і йде вздовж муру, поглинутий думкою про воскресіння своєї щелепи.

Ми ще раз канючимо, як старці, повторюючи ті самі слівця:

— Добридень, пані! Чи нема часом у вас куточка до їжі? Ми заплатимо, заплатимо, будьте певні...

— Немає...

У пересвіті низького віконечка, наче в акваріумі, з'являється кумедне плюскле обличчя діда, покарбоване зморшками, схоже на сторінку старого рукопису/

— У тебе ж є ще шопа.

— У шопі нема місця: ми золимо білизну...

Барк користується з нагоди,

— Все-таки, можливо, й годиться. Можна глянути?

— Там золять білизну,— бурчить жінка, підмітаючи далі підлогу.

Знаєте,—* скорчивши ласкаву міну, каже Барк,— ми ж не якісь галабурдники, що напиваються й бешкетують. Можна поглянути, га?

Добра жінка кидає свого віника. Вона худа й пласка. Кофта висить на ній, як на вішаку. У неї невиразне, застигле, наче картонове обличчя. Вона дивиться на нас, вагається, потім неохоче веде в темну-темну мазанку, завалену брудною білизною.

— Чудово! — щиро гукає Ламюз.

— Славне дівча! — каже Барк, плескає по щічці пухку рум'яну дівчинку, що позирає на нас, задравши брудного носика.-— Це ваша, пані?

— А цей? — зважується сказати Мартро, показуючи на відгодовану дитину з тугими, мов пухирі, щічками, вимазану в варення и порохно.

Мартро боязко намагається приголубити замурзаного липкого малюка.

Жінка не сподобляє відповіддю.

Ми товчемося й скалимо зуби, наче старці, котрих благання ще не почуто.

— Аби тільки вона згодилася, стара задрипанка! — тривожно шепоче мені на вухо Ламюз.— Тут чудово, а скрізь уже повно.

— Стола нема,— нарешті каже жінка.

— За стіл не турбуйтеся,— заявляє Барк.— Он у кутку стоять старі двері. Вони нам правитимуть за стіл.

— Ні, ви тут усе повитягаєте та поперекидаєте догори ногами! — недовірливо кидає картонова жінка, шкодуючи, очевидно, що не спровадила нас зразу.

— Не турбуйтесь, кажу вам. Ось чекайте, самі побачите. Гей, Ламюзе, підсоби мені, соколику!

Ми кладемо старі двері на дві бочки. Карга невдоволено зирить.

— Трохи почистити,— кажу я,— і все буде гаразд.

— Так, тітко, добре провести мітлою, це буде краще за всяку скатертину.

Вона не знає, що сказати, і злісно дивиться на нас. о

— У мене тільки два дзиглики, а вас скільки?

— Десь із дванадцятеро.

— Дванадцятеро, Єзус-Марія!

— Нічого! Влаштуємося! Ось тут є дошка, от і ослін знайшли. Правда, Ламюзе?

— Авжеж! — каже Ламюз.

— Ця дошка мені потрібна,— заявляє жінка.— У мене перед вами стояли солдати, вони вже намагались її взяти.

— Та ми ж не злодії,— стримано зауважує Ламюз, щоб не розсердити кобітп, від якої залежить увесь наш добробут.

— А я про вас не кажу, але, знаєте, солдати плюндрують усе. Лихо з цією війною!

— Отже, скільки це вийде— за стіл унаєм і за те, щоб підігріти дещо на плиті?

— Двадцять су на день,— неохоче мумляє господарка, наче ми в неї вимагаємо цю суму.

— Дорогувато! — каже Ламюз.

— Так платили інші, що стояли в нас. І які були славні люди: давали нам свій харч. Я знаю, для солдатів це не тяжко. Якщо, по-вашому, це дорого, я зараз же знайду інших охочих на цю кімнату, на цей стіл і плиту. їх буде менше дванадцяти. До мене увесь час ходять і заплатять дорожче, якщо схочемо. Подумати лишень, дванадцять душ!

— Я сказав "дорогувато", але, зрештою, хай буде так,— поспішає додати Ламюз.— Як ви, хлопці?

Він ставить це запитання тільки для форми. Ми згодні.

— Випити б! — каже Ламюз.— Продаєте винце?

— Ні,— каже баба.

Вона голосом, тремтячим від гніву, додає:

— Бачте, військове начальство змушує нас продавати вино не дорожче п'ятнадцяти су! П'ятнадцять су! Лихо з цією клятою війною! На ній втрачаєш гроші! Подумайте: п'ятнадцять су! Отож я й не продаю вина.