Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

Дем’ян розбудив Міру поцілунками. Дівчина розплющила очі й, всміхнувшись, перевернулася на спину й хотіла натягнути на груди ковдру. Дем зупинив її і, схилившись, прижмурився й поцілував у шию. Поглянувши на Міру з-під лоба, повільно почав опускатися до грудей. Мирослава глибоко вдихнула й піднялася на ліктях. Дем’ян поклав руки на її спину й підтримав. Міра, поклавши долоні на його щоки, ніжно провела вустами по його обличчю.   

— Кошеня, потрібно збиратися! — хрипло сказав Дем’ян і піднявся з ліжка.

Мирослава зітхнула й, застогнавши, взяла подушку й накрила нею обличчя. Почувши смішок Дем’яна, насупилася й жбурнула подушку в нього. Дем, піймавши її, хитро усміхнувся й, підійшовши до ліжка, схопив Міру на руки й відніс у ванну кімнату. Поставивши дівчину на підлогу, поправив простирадло на її тілі, підморгнув і промовив:

— Буду чекати тебе в кімнаті.

Мирослава хмикнула й закотила очі. Ляснула долонею по п’ятій точці Дема, і він озирнувся. Міра скинула простирадло й, зайшовши в душову, закрила скляні дверцята й увімкнула воду.

— А ти не підглядай! — вигукнула Міра.

Дем’ян захитав головою і, скинувши одяг, зайшов у душову.

— Хей! — обурилася Міра й легко штовхнула його в груди. — Ти мене лиш відволікати будеш!

Дем’ян поцілував її в губи й, притиснувши до себе, поклав руки на дівочу спину.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Дем’ян.

Мирослава відчула, як її серце відгукнулося на його слова нестримним серцебиттям. Вона поклала голову на чоловічі груди й заплющила очі. Як би Міра не намагалася стримати сльози, утім вони все одно потекли по щоках…

Міжнародний аеропорт «Бориспіль» — ніби залізне серце, а літаки — душа, які вміщували в себе різні людські емоції та бачили багато історій. У безлічі голосів та суцільній метушні люди проживали найважчі або найрадісніші моменти. Хтось прощався з коханими, а хтось зустрічав своє кохання. Хтось прощався вже назавжди, а дехто вже більше не розлучиться ніколи! Під високим дахом ніби літали янголи людських доль і тільки вони знали, що назначено в майбутньому й куди приведе обраний шлях. Така собі невеличка кузня доріг у майбутнє, де один крок несе в собі інтригу невідомого, а інший нарешті вносить ясність у наше життя. Це кузня людських початків великих доріг і повернення з них, і як же ці стіни добре знають повну міру людського щастя і людського болю!

Життя кипіло в аеропорту. Пасажирські літаки приземлялися на злітні смуги. А інші відправлялися в рейси, і літаки, ніби птахи, підіймали свої могучі крила й злітали в небо.

Зручно вмістившись на сидінні, Мирослава поглянула у вікно ілюмінатора. Літак набирав висоти, і, коли він злетів у небо, як сталевий янгол, дівчина голосно видихнула й поклала голову на плече Дем’яна. Вона вже не раз літала, утім, кожного разу відчувала найрізноманітніші емоції. Це завжди був хвилюючий досвід: бачити мирне небо, хмари, які, немов цукрова вата, пропливають внизу, а також милуватися з висоти пташиного польоту красою природи, що залишилися далеко внизу.

Мирослава не хотіла використовувати портал, тому детально спланувала подорож до Кеймарту. І навіть прийшлося звернутися за допомогою до знайомої бабусі, яка працювала в Державній міграційній службі, щоб чимскоріше отримати багаторазову Ірландську візу й візу Великобританії. Валентина без зайвих питань все швидко оформила й побажала гарної подорожі.

Переліт до столиці Ірландії Дубліну тривав близько чотирьох годин. За цей час Міра встигнула замерзнути, адже обравши місце біля вікна, у метушінні після приймання ванних процедур із Дем’яном та його зізнання, забула дістати теплий одяг із валізи. 

— Тобі холодно? — відчувши тремтіння Міри, запитав Дем’ян.

Мирослава, поглянувши на нього, кивнула й притулилася до чоловічих грудей.

— За бортом температура може опуститися до -60 °С. Й обшивка літака сильно охолоджується, — прошепотіла Міра. — Однак не хвилюйся, я не стану сніговою королевою.

— Ким не станеш? Хто це така? — нахмурився Дем’ян. — Злодійка якась? Щось не пам’ятаю про неї.

Мирослава, щоб голосно не засміятися, закрила долонями вуста й занурилася обличчям у чоловічу шию.

— Хей, ти чого смієшся? — тихо запитав Дем.

— Снігова королева — це вигаданий персонаж із казки, — піднявши голову, промовила Міра й усміхнулася. — І так, вона дійсно лиха.

— А мені звідки знати? — Дем’ян знизав плечима. — Коли в нас буде така ж мила донька, як ти, казки, мабуть, буду читати їй я.

Мирослава насупилася. Згадка про дитину стривожила її серце. І вона ніяк не могла викинути з голови слова бабусі про те, що істинна спадкоємиця об’єднає два королівства. Знати, що в майбутньому в тебе буде донька й також знати, що її доля не в цьому світі — це до болі гнітюче відчуття. І тому Мирослава не змогла зізнатися Дем’яну, що також кохає його. Не змогла перебороти себе, адже страх виявився сильнішим, ніж навіть почуття.

Міра відвернулася й зітхнула.

— Хей, ти чого? — Дем поцілував Міру у верхівку й накрив своєю рукою її долоню.

— Нічого, все нормально! — захитала головою Міра й заплющила очі.