Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Дуже, дуже зле життя. Навіть занадто.

Поліна — Фатима — Будур

01.11.

Приїхав Мансур! Я його побачила! Він у себе в квартирі з проваленою від влучення «Граду» спальнею. Худий!

Накульгує! Дивиться здалеку. Багато палить і не приходить. Я здивована. Ми ж дружили! Ми — вороги? Раз немає довіри, немає дружби.

У школі виставили оцінки. З математики маю трійки. Усі інші предмети — «чотири» і «п’ять». У мене нова класна керівниця. Ми добре спілкуємось. Жінка — багатодітна мати. Природжений педагог!

Знову вбили двох солдатів у районі зупинки «Нефтянка». У відповідь пішла серія вбивств мирних жителів — молодих чоловіків у нашому районі. Нас вразили випадки загибелі людей:

1. Чоловіка, який ішов вулицею від сусіда (грали в шахи).

2. Чоловіка, який пізно добирався додому з роботи.

3. Двох хлопців, які пішли з відрами в сади по горіхи та груші.

Люди, що живуть у нашому районі, вважають винною нову військову частину з Москви.

У дворі Джима били його старші брати. Жорстоко й сильно. Довелося бігти манівцями по стару матір і сестру Борзових. Я завжди робитиму це — рятуватиму! Зберігати життя — найкраще, що можна робити на землі! Ніхто не має права вбивати!

Патошка

05.11.

Приходила Маша. Вона знає сури з Корану! В особистому плані Маша зовсім самотня. Чекає на прекрасного принца. Працює у двох місцях прибиральницею. Збирає пляшки з-під спиртного. А могла б жити забезпечено, з пристойною і доброю людиною! Але Маша каже:

— Важко! Але краще так. Без нещирості!

Ми вирішили задля особистої безпеки три дні побути вдома. Свята. Можливі напади на військові частини.

У маму стріляв російський снайпер! Я його побачила на горищі. Не влучив. Мабуть, це в нього «навчання» таке. Я навіть не встигла злякатись. Чим моя мама йому не сподобалась? А мама нахилилась, почувши звук пострілу. І відмахнулась від кулі рукою, як від мухи.

До Мансура залицяється молоденька чеченська вдова 19 років із двома дітьми. Одній дитині вже чотири роки! Ця дівчина — дочка однієї з сусідок. Ще одна молода самотність. Ще одне поламане життя.

Царівна

13.11.

Мансур зайшов. Усе розповів. Він хворіє після поранення. П’ять місяців жив у чеченській оселі. Намагалися лікувати.

Його матір повідомили, де він. Але вона тривалий час не хотіла забирати сина. Там, у гірському селі, його дбайливо доглядала молоденька дівчина тринадцяти років, приносила їжу. Прийшло кохання. І отепер, зовсім невчасно, з’явилась його рідня! Забрали з дому, що став дорогим.

Ми дали Мансурові обліпихову олію. Обіцяли в знайомої купити ще. Спеціально для нього. За допомогою такої олії лікували мою ногу після операції. Мансур спитав, як Аладдин. Я чесно все розповіла, як другові. Мансур повідомив, що знайшовся їхній батько. Скоро родина втече з республіки в Росію, на північ.

— Я не зможу прижитися в іншому місці, — зізнався він. — Не витримаю!

— Звикнеш! — обіцяла я. — Усе забудеться, як кошмар!

— Моя душа завжди буде на цій землі! А тіло — де трапиться, — пояснив він.

У ніч на сьогодні мені снився дивний сон. Аладдин та його старший брат. Насправді я ніколи не знала його брата. Брат Аладдина загинув наприкінці вересня 1999 року в Дагестані: до мого поранення, до нашого знайомства й дружби. Але я відразу зрозуміла вві сні: це він! Брат Аладдина простягнув мені дві записки і сказав:

— Прочитай! Він не той, ким ти його уявляєш.

Обидві вони були написані дрібним почерком зеленою тушшю і були ніби таємними записами самого Аладдина.

— Це те, про що змовчала його душа, — пояснив його брат.

Записка № 1. Мій місячний прибуток становить 2100 доларів, іноді більше. За роботу з людьми. За виконання особливих доручень. За «прибирання». За загиблого брата. За перебування в польових умовах.

Записка № 2. Я не хотів покохати тебе. Не повинен був. Але закохався! Не зміг заподіяти тобі зло.

Я боявся вас (?) — тебе і твою маму. Боявся тих змін, що відбувалися зі мною у вашому домі. У багатьох випадках це виявлялося в моїх примхах і моїй брутальності.

Я одружився з тією жінкою, з якою мені зручно. Я не люблю свою дружину. Але такий шлюб був необхідний. Так треба, навіть для моєї роботи.

Прокинулась. Записала ці тексти. Я дуже добре їх пам’ятала! Це велика рідкість — пам’ятати все, що снилось! Випадково чи ні, але мені трапилась ручка, яка пише зеленим кольором (?). Записки вийшли точно такі, як були в моєму сні.

Будур

20.11.

Учора ми потрапили під обстріл! Їхали в переповненій маршрутці, повертаючись із ринку. Як зазвичай, попрохали водія зупинити на нашій зупинці — «Нефтянці». Машина зупинилась, і тут гримнув вибух! Перед маршруткою в п’ятнадцяти метрах вибухнув фугас. БТР і бортова машина з солдатами постраждали.

Військові стали стріляти в темряву без розбору. Кричати матірні лайки. Їхали вони трасою назустріч нам. Не по своїй смузі і мало не зіткнулися з нашою маршруткою!

Однак ми й пасажири злякалися зовсім не фугасу! А того, що буде за цим. Солдати непередбачувані й безтямно злі в такі моменти. Ми вискочили з маршрутки. Куди тікати? Темно! Зруйнований вибухом п’ятиповерховий будинок. Купи плит, щебінь. Косо завалений бетонний дах автобусної зупинки. Усі люди кинулися ховатися за неї, полягали на землю. Військові продовжували стріляти з кулемета й автоматів по деревах і будинках. Один хлопець-чеченець вискочив із маршрутки на милицях. Розгубився. Каже:

— Що мені робити? Я не можу лягти!

Моя мама кричить:

— Кидай милиці і падай!

Він упав. Жінка, знайома тітки Кусум, лежала біля мене. Я закричала від страху, так що вуха заклало, а вона вмовляла мене: «Потерпи, патрони в них скоро закінчаться!» Я бачила: якісь діти ховалися зі своєю матір’ю між бетонними плитами підірваної п’ятиповерхівки. Вони кричали й плакали, що в торбах, залишених ними в машині, — печиво! Погано розуміли, що відбувається. Підводились, щоб роздивитися: чи цілі торби. Мати нажахано збивала своїх дітей з ніг стусанами.

Поступово стрілянина припинилась. Пасажири поспішили рачки залізти в маршрутне таксі. Я і мама залишились одні. Візок товару.

Темрява. Пустир. Військові. Як ми перебігли через дорогу на свій бік?! Пам’ятаю: ми, задихаючись, мчали пустирем угору, через залізничне полотно й