Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

– Бідолашні жінки! – у відчаї прошепотів Гленарван. – Джоне, мені здається, що я втрачаю розум. Я передчуваю, що це не остання напасть, яка спіткала нас, я вже чекаю на нові неприємності і я боюся, Джоне!

– Ви, сер?

– Не за себе, Джоне, а за тих, кого люблю понад усе на світі, і кого ви також любите.

– Візьміть себе в руки, сер. «Маккуорі» йде погано, але йде. Вілл Галлей – тупа п’яна худобина, але я тут, і якщо я побачу, що наближення до берега небезпечне, то я спрямую судно у відкрите море. Отже, з цього боку нам не загрожує смертельна небезпека. А от опинитися поблизу «Дункана» – це справжня небезпека. І я б на вашому місці, сер, виглядав би «Дункан» тільки для того, щоб якнайшвидше втекти від нього.

Джон Манглс мав рацію. Зустріч із «Дунканом» могла стати фатальною для «Маккуорі». Пірати в цих водах почувались безкарними й чинили жорстокі розбої. На щастя, цього дня яхта не з’явилась на горизонті й Джонові побоювання не справдилися.

Та ця ніч стала жахливою для мандрівників. О сьомій вечора раптом стемніло. Небо насупилось. Навіть п’яний як чіп Вілл Галлей протверезів. Він вийшов зі своєї каюти, протер очі, глибоко вдихнув повітря і став оглядати вітрила. Вітер дужчав і повернув на чотири румби, несучи бриг на новозеландське узбережжя.

Вілл Галлей грубою лайкою змусив матросів зібрати брамселі. Джон Манглс про себе схвалив його дії. Він вирішив мовчки спостерігати за хазяїном брига. Тож Джон і Гленарван весь час перебували на палубі. За дві години вітер посилився. Вілл Галлей наказав узяти марселі на рифи. Ще за дві години море розхвилювалось. Хвилі вдарялись об бриг із такою силою, що здавалось, наче кіль щоразу наштовхується на підводні скелі. Шлюпку, що висіла над лівим облавком, змило черговим валом. Височенні хвилі раз у раз розливались по палубі.

Джон Манглс стривожився. Для більшого судна такі хвилі не страшні, але важкий «Маккуорі» міг будь-якої миті піти на дно, адже вода, що заливала палубу, не встигала стікати. Аби прискорити стік води, слід було прорубати сокирами отвори у верхній частині бортів, та Вілл Галлей не дав добро на те.

Однак «Маккуорі» загрожувала більша небезпека, і часу запобігти їй уже не залишалось. Близько полуночі до Джона Манглса і Вільсона долинув якийсь дивний шум. Інстинкт моряків змусив їх насторожитися. Джон схопив матроса за руку.

– Прибій! – вигукнув він.

– Так, – озвався Вільсон, – хвилі розбиваються об рифи.

– Два кабельтових?

– Не більше. Там земля!

Джон перехилився через облавок, подивився на темні води і гукнув:

– Лот! Вільсоне, лот!

Хазяїн «Маккуорі» стояв на носі й, очевидно, нічого не підозрював.

Вільсон ухопив лот і жбурнув його у воду. Лотлінь став ковзати між його пальців, але вже на третьому вузлі зупинився.

– Три сажні, – гукнув Вільсон.

– Капітане! Ми на підводних скелях! – крикнув Джон Манглс, підбігаючи до Вілла Галлея.

Та капітан лише стенув плечима. Молодий капітан кинувся до керма, повернув румпель, а Вільсон тим часом став підтягувати марсель, аби виставити бриг за вітром. Керманич, якого Джон Манглс із силою відштовхнув, навіть не втямив, з якого доброго дива з ним так чинять.

Якийсь час судно йшло, чиркаючи правим облавком рифи. Попри непроглядну темінь за чотири сажні від «Маккуорі» Джон розгледів білі буруни навіжених хвиль. І тут Вілл Галлей нарешті втямив, що відбувається. Від усвідомлення, що судну загрожує небезпека, він втратив глузд. П’яні матроси ніяк не могли зрозуміти, що від них вимагає капітан, який бігає по палубі й вигукує щось незрозуміле. Галлея ошелешило, що судно перебуває так близько від берега. Корабель віднесло сильною течією від звичного курсу, од чого бідолаха-капітан геть впав у відчай. Тільки завдяки миттєвій реакції Джона Манглса бриг уникнув зіткнення з бурунами. Але Джон не знав фарватеру. Вітер на шаленій швидкості мчав бриг на схід, і судно будь-якої миті могло наштовхнутися на підводну скелю. Незабаром шум прибою почувся праворуч. Довелося лавірувати. Джон знову поклав кермо на вітер. Слід було вийти у відкрите море, та чи вдасться цей маневр на нестійкому судні із невеликою вітрильністю? Шанси на успіх мізерні, проте іншого виходу не було.

– Кермо на вітер! На борт! – гукнув Джон Манглс Вільсонові.

«Маккуорі» наближався до нового пасма підводних скель. Море навкруги кипіло.

Настала хвилина напруженого очікування. Хвилі світились від піни, наче спалахували фосфоричним світлом. Море дико ревло.

Вільсон із Мюльреді щосили налягли на штурвал. Раптом вони відчули потужний струс. «Маккуорі» наштовхнувся на підводну скелю. Ватер-штаги бушприта тріснули, фок-щогла ослабла і втратила тривкість. Чи вдасться розвернути судно без аварій?

Не вдалось. Раптом вітер ущух, у цю мить затишшя бриг розвернуло за вітром і годі було його повернути в потрібному напрямку.

Нова хвиля підхопила судно, підняла на гребінь, понесла просто на рифи і зі страшною силою жбурнула на скелі. Фок-щогла зі всіма снастями рухнула. Бриг двічі вдарився кілем об скелі й завмер, давши крен на правий борт.

Скло в рубці розлетілось на скалки. Пасажири повибігали на палубу, але й там залишатися було вельми небезпечно. Джон Манглс знав, що судно надійно загрузло в піску, тож попросив пасажирів повернутися в рубку.

– Будьте відвертим, Джоне, що на нас чекає? – спокійно запитав Гленарван.

– Сер, ми не потонемо, хоча судно можуть розбити хвилі. А втім, ми маємо час, аби вжити необхідних заходів, треба лише дождати ранку.

– Може, спустити ялик на воду?

– На таких високих хвилях, серед ночі, певен, це неможливо. До того ж ми навіть не знаємо, в якому місці можна пристати до берега.

– Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.

А Вілл Галлей метався по палубі як навіжений. Його матроси, бачачи, що непереливки, вибили дно в діжці й стали хлистати бренді. Джон передбачав, що незабаром пиятика вийде з-під контролю. Капітан геть утратив авторитет: цей нікчема рвав волосся з відчаю, заламував руки й думав лише про вантаж, який не застрахував.

– Прогорів! Я труп! – верещав він, кидаючись від одного борту до іншого.

Джон Манглс не став його втішати. Він лише порадив своїм супутникам озброїтися, щоб в разі необхідності дати відсіч матросам. Ті ж пили бренді та брутально лаялись.

– Першого ж, хто наблизиться до рубки, пристрелю, як собаку, – спокійно заявив майор.

Очевидно, матроси відчули, що з ними не стануть церемонитись,