Читати книгу - "Вибрані твори"

Це буде так: в осінній день прозорий,

Перейдемо ми на свої дороги...

Таке писала поетка 1934 року у своїй візії повороту на рідні землі. І дійсно, це був прозорий день 22 жовтня 1941 року, коли Олена Теліга по довгих роках розлуки знову в’їздила до свого Києва. Дерева київських парків і вулиць стояли в золоті та пурпурі. Передвечірнє сонце золотило верхи церков, з яких вже давно наїзник поздирав золото. Довголітня мрія ставала дійсністю. «У ці хвилини гострі і щасливі» для неї кожен кущ і кожен камінь був сонцем радости, зголоднілі й спраглі груди пили «своє повітря гостре та іскристе». На жаль, передбачування її справджувалось:

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг:

Усе нове... І до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти.

Проїздила знайомим Святошином, але... не було знайомих облич; усі обличчя — сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини — почорнілі й похилені Карава-ївські дачі як символ загальної опущеності. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так... Усе нове...

І часто серце запалає болем,

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим, полем

Зависне інша, незнайома пісня.

Дійсність була зовсім нова, зумовлена двадцятилітньою совєтською окупацією. «Катюша» й замкнені церкви, замість Хрещатика — вулиця Воровського або Фон Айхгорн-штрассе; замість жовто-блакитного — німецький прапор і невідмінне «Hyp фір дойче». На вулицях чужа мова, чуже панування в цілому місті, в цілій Україні.

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде — чужиною, —

бо ж і один, і другий окупант старався еміграцію компрометувати, і немало мав успіху.

Але Олена Теліга поверталася до Києва не для заспокоєння змученої душі, не шукала вона тут затишної пристані й натхнень до сентиментальної лірики, вона була приготована на всі несподіванки. Поверталась, щоб включитись у боротьбу, щоб посилити її, довести, що духова соборність українського народу — це незаперечний факт; щоб дати відчути кожному окупантові невгну-тість волі України до своєї незалежності.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо убрід глибокі води!

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Одначе, не заплющувала поетка очей на небезпеки надто спішного зливання. Знала, що ворожа кислота повиїдала глибокі рани в народному організмі. Знала, що новий окупант вже почав організувати нову п’яту колону для боротьби проти українського суверенітету, в першу чергу духового.

Було багато ворожих душ, були глибокі межі; перед революціонеркою стояло завдання: боротися з ворогом і засипати межі, поставлені ним між братами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Завданням культурної праці з рамені Організації в Києві було заманіфестувати в духовій ділянці ідеї українського націоналізму і стати до боротьби з большеви-цькою та німецькою реакцією. Крім того, в загальному наступі національних сил — показати, що націоналізм не лише протилежний большевизмові світ, а і вповні завершений, зі своїм світоглядом, світовідчуванням і своїм підходом до політичних, суспільних і культурних явищ. Крім того, необхідним було показати, що Україна — це зовсім не «німецька інтрига», а реальність, яка бореться за свою незалежність з кожним окупантом.

Заманіфестувати ці дві правди було настільки важним, що не можна було оглядатись на жодні жертви. Однак «заманіфестувати» — це зовсім не означає якоїсь штучності. Це означає тільки, що українські сили були свідомі, що розгортання нормальної української роботи, українського життя приведе до кривавого зудару з окупантом. Можна було уникати, але не уникнути, того конфлікту, хоч в перший час. Але цілому світові треба було показати українську суверенність. Треба було захопити позиції і поборювати большевицький світ, який слушно назвав