Читати книгу - "Вибрані твори"

У Києві закипіло життя. Гальмоване різними терорами, воно все ж розквітло в задушливій атмосфері прифронтової смуги. Незважаючи на голод, неймовірно гостру зиму, саботажі московських агентів і провокаторів, ударів ґестапо, — оживали всі ділянки життя, від початкової школи до банків і підприємств найбільшого масштабу.

Цей період життя Києва був найвиразнішим запереченням усіх малоросійських дефетизмів і ворожої брехні про нас як народ. Тут завалились всі теорії про нездібність українців до державного життя, про брак інтелігенції, про нашу анархічність, про брак організаційного хисту, карності, солідарності, національної свідомості і ще там які браки. Українська столиця оживала власними силами. Ані німці, ані москалі не допомагали; навпаки: саботували, гальмували, грабували, намагались скомпрометувати активні елементи перед загалом. Коли це не вдалось — почали нищити.

Певно — труднощів не бракувало, але за кілька тижнів знищене воєнними діями й саботажами місто мало світло й трамваї, радіо й телефони, наладнане постачання настільки, наскільки німці його не зривали. Пущено в рух школи з високими включно; кабінети й лабораторії Університету й Академії Наук почали працювати для потреб загалу. Поставлено на ноги пресу й пороблено приготування до видавання книг.

Адміністрація міста й області була готова до розв’язання найважчих проблем; в першу чергу до забезпечення населення харчами й паливом. Пізніший голод і холод постали лише завдяки тому, що німці заборонили організувати українським установам постачання харчів для таборів полонених. Німці виарештували Червоний Хрест, заборонили селянам довозити харчі, внаслідок чого загинули мільйони полонених жахливою голодовою смертю.

В Києві починали працювати театри й опера, готувалась до праці й київська кіностудія.

У цьому морі праці столиці України весь час присутні й активні були члени ОУН, чи то як організатори, чи як робітники, вростали вони в ґрунт і ставали необхідними; пізніша їх ліквідація потягнула автоматично ліквідацію розмаху праці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У ділянці культурного життя відповідний культурний орган ОУН дійсно провадив; провідні становища були здобуті членами цього органу виключно завдяки їх індивідуальностям, талантам, запалові та здібності до праці в тих умовах, де іншим опускались руки.

Завданням Олени Теліги було не лише пізнати нове середовище, не лише ширити в ньому націоналістичні ідеї, а й на практиці реалізувати настанови свого органу: розбудувати українську духовість, боронити її суверенність. Тому Олена Теліга, обрана Головою Спілки Письменників, з місця приступила до праці.

В ділянці літературній застала самі згарища й руїну; майже всі відомі київські письменники були вивезені; лишились переважно самі пересічні, багато — сумнівної особистої вартості та молодняк, що тільки мав стати письменниками. На працю Спілки не було жодних об’єктивних умов; найперше — письменники не мали чого їсти; найгірше було з тими, що перейшли совєтські в’язниці та концтабори: ті були виснажені, хворі, надшар-пані нервово, звертались до Спілки, а ця не мала жодних фондів.

Олена Теліга зорганізувала харчівню при Спілці для допомоги потребуючим. Скрізь ходить, домагається, просить, комбінує і кожен дістає якусь піддержку.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редаґувати літературний тижневик «Літаври». Її редакція стає рівночасно творчим і виховуючим літературно-мистецьким середовищем. Старших ветеранів пера — обмаль. Найбільше товпиться тут молоді. Та з цією молоддю нелегка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання. Не всі тут були з молодечим ідеалізмом чи шуканням взагалі чого-будь. Ні, було багато наскрізь проїджених отрутою офіційного марксизму й матеріалістичної діалектики. Вони нічого не шукали. Вони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись.

З літературного боку це були повні бездарності. При письменницькій бранжі (інакше цього не можна назвати — вони були ремісниками в літературі, як слюсар, токар чи швець, але не інженери, не винахідники, не творці) тримались вони, як при легкому заробітку. В Совєтському Союзі письменник і журналіст, як апарати і роботи пропаганди, були добре платні. Від них вимагають тільки одного: не бути письменником. Не мати своїх поглядів, не шукати нічого, ніякої правди, нічого не творити, а тільки клепати замовлені заклики, похвали або лайки.

Такого роду була більшість «письменників», що приносили твори до редакції «Літаврів». Більшість із них відразу «переорієнтувалась» і, змінивши відповідні поняття чи імена з совєтських на німецькі, — мала готові «твори». З приємною усмішкою вони пропонували це сміття «Літаврам» до друку.

Поминаючи літературну нездарність, це було переважно плазування і запобігання ласки у нового пана. Олена Теліга, як редактор, за кожним разом ставилась в критичне положення: відкинути такі «твори», — означало мати на себе донос в ґестапо. Як голова Спілки, мусіла виступати проти такої «творчості». За це також ішли доноси в ґестапо.

Олена Теліга знала своє завдання і його виконувала, не оглядаючись на наслідки. Перше число «Літаврів» принесло її передову статтю — «Нарозтіж вікна», в якій кликала роздерти завісу задухи й припису, стати собою й відчути свою приналежність до народу, який бореться проти неволі. Підлі душі, нездарні плазуни відчули, що це проти них; вони не можуть бути вільними, бо нездібні щось дати з себе взагалі без припису. Вони всі з підлоти, як німецькі аґенти чи як большевицькі провокатори, щоб знищити українські національні сили німецькими руками, почали акцію підкопування, інсинуації та доносів.

Коло Олени Теліги, «Літаврів» та Спілки Письменників зібралась вже група письмеників з іменем та молоді, що, будучи справді українцями, відчували глибоко те, що голосила поетка. Так прийшов поділ на два різні табори. Але сили були нерівні — за тьмою реакції стояв гітлеризм і большевизм, за нами — ніхто. Ми були здані