Читати книгу - "Вибрані твори"

Німці не могли довше терпіти такого браку уваги до їхньої присутності й їхніх тенденцій зробити з України свою колонію; атмосфера в цілій Україні згущувалась, а в Києві зокрема. З кінцем листопада німці влаштували криваву масакру в Житомирі. Там і в Радомишлі розстріляно було організаторів і багато учасників маніфестації на могилі героїв Базару. В той же час у Києві трапився арешт, а згодом і розстріл Романа Біди та товаришів. Надходив критичний момент.

В першій половині грудня заарештовано редакцію «Українського Слова» — Івана Рогача, Оршана-Чеме-ринського, М. Олійника, Яковенка та інших. На їхнє місце прийшов безличний раб, проф. Штепа. Вступаючи на трон редактора вже «Нового Українського Слова», він заявив, що його не лише завданням, а й метою є «не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів». Ґестапо потребувало пропаґандивних козирів для дурення людей, тому воно радо використало б і Олену Телігу; через Штепу запропоновано їй скоритись. Вона знала, що її чекає, коли відмовиться, але гордо відповіла — «Ні!» Цим спалила за собою всі мости; «Літаври» перестали виходити. Та не перестали існувати «літавристи», як називали тих, які прийняли ідеї, голошені «Літаврами». Олена Теліга залишилась у Києві і всю свою роботу переносить у Спілку Письменників.

На авторських сходинах, в приватних розмовах, далі переконує, спрямовує, виправляє, кермує й підбадьорює. Спілка стає у Києві бастіоном переслідуваного націоналізму: все, що українське, — гуртується тут, в цьому маленькому царстві Олени Теліги. Це царство, як і цілий Київ, можна б скорше назвати пеклом — без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом. Олена Теліга живе, мов на Клондайку: жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9-й годині ранку, акуратно зачесана, елеґант-но вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.

Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до кінця.

Як важко братися за олівець, щоб про це писати. Як боляче, що ми так мало знаємо, або скорше нічого не знаємо про саму смерть. Мури в’язниці НКВД по вул. Короленка, 33 у Києві, де містилось ґестапо — дуже грубі. А Бабин Яр чи інші могили — мовчазні. І тому знаємо небагато. Але не менш важливо знати й про її передостанні дні.

Жили ми всі «культурники» на вул. Короленка, 5. Потім пані Олена з чоловіком перенеслася на Караваїв-ську (будинок «Комуніста»), куди перейшов і я. Там було ще гірше.

Це був місяць листопад 1941 р. Будинок не мав печей — був пристосований до центрального опалення. За тиждень чи два включили це опалення, але почали лопати рури, і опалення відключили. Вода замерзла, і водотягові рури лопали, отже, воду теж відключили. Згодом відключили й світло.

До того треба додати, що їсти не було чого. Це приблизний опис того, як жила пані Олена в Києві. Але пані Олена трималась знаменито. Мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших. Атри-мати треба було не одного.

Пані Олена була редакторкою «Літаврів» та головою Спілки Письменників.

Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. Допомогти не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди, і люди відходили потішені і підтримані душевно.

У Спілці те саме. Сидіти в помешканні, де температура не доходила вище нуля, вже було героїзмом, а ще треба було притому провадити Спілку.

Що таке тодішня Спілка, про це можна написати об’є-мистий том. Але коротко: письменників справжніх майже не було, але треба було для тих, що могли чи хотіли стати письменниками, створити умови. Тому провадила пані Олена Спілку. На неї всі дивились як на установу офіційну, в дійсності — це була установа нелегальна. Треба було людям роз’яснити і вказати на почуття обов’язку, на патріотичні почування, які не завжди були. Але, мабуть, найбільш показовим був приклад пані Олени.

Атмосфера в Києві щораз згущувалась.

Вкінці листопада прийшли відомості про арешти і розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі. Далі почали приходити відомості про масові розстріли в Чернігові й Полтаві. Київ не мусів довго чекати на чергу. Прийшов арешт і розстріл Романа Біди і його товаришів. Ситуація ставала щораз виразнішою. Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду. Пані Олена рішуче заявила:

«Я з Києва вдруге не виїду!»

У половині грудня заарештовано Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка і ще кількох членів редакції «Українського Слова». На їхнє місце прийшов славнозвісний Штепа. Вступаючи на трон редактора «Нового Українського Слова», він заявив, що «не зробить нічого, що могло б засмутити визволителів».

«Визволителі» — в цьому було все.

Ані «Літаври», ані Спілка, як аполітична, проти німців не виступали, але цього було мало! Треба було славословити кривавих визволителів. Панегіричні речі пані Олена рішучо відкидала. Очевидно, пішли доноси. Штепа запропонував «зміну лінії». Пані Олена