Читати книгу - "Вибрані твори"

Романчик Русов попередив мене одного разу, що на поліцію йдуть доноси, що Спілка провадить націоналістичну діяльність.

«Нове Українське Слово» цькувало націоналістів, як тільки могло. Закидали їм неймовірні речі — крадіжки (що було красти?), саботаж і т.д. Перед Новим роком випустили Рогача, Оршана і Олійника з тим, що вони мають виїхати з України. Завезуть їх автобусом, десь за тиждень. Але минуло два тижні, поки їх покликали у ґестапо і сказали пакувати речі. Коли речі були спаковані, сказано знову всім прийти до ґестапо ще щось підписати. Пішли: Рогач із сестрою, Олійник, Оршан з дружиною. За годину до їхнього помешкання приїхало ґестапо по речі, щоб не треба було носитись, бо автобус вже від’їздить. Коли й куди вони від’їхали, досі невідомо. Ніхто їх більше не бачив. На початку думалось, що їх дійсно повезли до Німеччини.

Приблизно в половині січня 1942 р. виїхали з Києва наші здеконспіровані люди. За ними на деякий час виїхав Ольжич. Пані Олена ще раз заявила, що Києва не покине. В кінці січня 1942 р. на вул. Короленка, 45 арештовано Кобрина ї його товариша Ігнатка. Довіроч-ною дорогою довідались ми, що арешт здійснено за наказом більшовицького провокатора Боса, що займав високе становище в німецькому генералкомісаріаті.

Від тих, що поїхали, жодних чуток.

Так прийшло 7 лютого. Того дня заарештовано понад 200 свідомих українців. В українському Києві почалась паніка.

У суботу, 7 лютого, ввечері, у нашому будинку зустріли мене ґестапівці на сходах і питали, чи я називаюсь Данило. Було ясно, що ліквідують і решту «західників».

Данило був у своєму помешканні поверхом вище, але на стук дверей не відчинив. На другий день утік, а згодом виїхав до Кременчука, де за місяць був розстріляний.

У неділю, 8 лютого, вранці, стукали ґестапівці до мешкання пані Олени. Вона не відчинила. Дверей не ламали. Треба було втікати. Пані Олена відмовилась. На інше помешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою була готова йти до кінця своїм шляхом і глянути гнобителям в вічі.

Тривожно пройшов день. Мені вона радила перейти на інше помешкання — я також відмовився.

Ми всі, на випадок арешту, вдягли чисту білизну.

У понеділок, 9 лютого, перед 8 годиною ранку, я пішов на засідання, що відбувалось на Великій Васильківській. Там ми обговорювали справу арештів.

Нам було всім ясно, що арешти невипадкові, що це явна розправа з українським національно свідомим активом. Постановлено перейти на конспірацію, змінити помешкання. Усталено, хто і що зізнає на випадок арешту.

Засідання тягнулось майже до 14 години. Вийшовши, я вирішив негайно йти до Спілки й повідомити пані Олену про рішення. Але по дорозі стався випадок, що врятував мене.

Зустрів я пана К. і пішов з ним у будинок церковної ради обговорити певні справи. Коли скінчилась розмова — вже було пізно йти до Спілки. І знов випадок, що вдруге врятував мене. По дорозі додому зустрічаю Бистрого, який повідомляє мене: приїхав Ольжич, маю негайно йти до нього. Заходжу. Ольжич напружений, чую, що в нього дрижить кожний нерв, але тримається так, як тільки він це вмів.

— Пане Олеже, — що у Вас? — З цього питання чую, що припускає найгірше. Оповідаю про вчорашні арешти. Він нервово схоплюється:

— Де пані Олена?

— Думаю — дома.

— Біжіть негайно і стягніть її та інженера (чоловіка пані Олени) хоч би сюди. Ні хвилини довше не будьте дома.

Поки я вдягаюсь, він говорить наче б до себе:

— Я це відчував, але якби я це знав на кілька годин раніше!

Прибігаю додому. Двері зачинені. Стукаю, грюкаю, жодної відповіді нема. На сходах темно. Палю сірника і бачу, що двері забиті цвяхами.

Тихо підходить до мене один із помічників кербуда і на вухо говорить, що було ґестапо, вивезло речі, запечатало помешкання, іншому помічникові кербуда дали деякі речі, і він має повідомити ґестапо, якби хтось прийшов на те помешкання або якби я повернувся додому.

В мене все похололо. Біжу до Ольжича — оповідаю. Він схопився за голову:

— Якби я знав, якби я знав!

Ольжич приїхав уранці в понеділок, 9 лютого, послав посланця по мене, але не знав про вчорашні арешти і не припускав, що ситуація аж так критична.

Посланець мене дома не застав. Радив пані Олені не йти до Спілки. Але пані Олена заявила:

— На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою їх також заарештують. Я не можу втекти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не поверну, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок виконала до кінця.

За годину за нею пішов її чоловік, інженер Михайло. Про арешти попереднього